Тетяна Мартинова
Vch14@yandex.ru

“На подвір'ї й у хаті безлад. Посуд стоїть на вулиці, і, судячи з його стану, тут він не перший день. Посуд облизує пес. У сінях собачі екскременти. Немовля лежить у холодній хаті без штанців. Воно забруднилося. У помешканні немає теплої води, щоб його помити. У будинку немає ні з чого, ні на чому приготувати їжу. Дров не запасено. Дитя не має ні памперсів, ні теплого одягу. Батьки живуть за рахунок соціальної допомоги на дитину, ніде не працюють, перебиваються тимчасовими заробітками”, – це зміст акту обстеження побутових умов сім'ї Шевченків із села Свидівок Черкаського району, зроблений у листопаді минулого року. Уже за кілька днів служба у справах дітей забрала у Шевченків кількамісячного Вітюшку, вважаючи, що перебування у таких умовах небезпечне для його здоро-в'я. Це вже шоста дитина, яку держава забрала у Наталі.

Минулого тижня рішенням Черкаського районного суду Наталю та Олега Шевченків було позбавлено батьківських прав на кількамісячного Віктора.
– Коли вона народила шосту дитину, ми приїхали до них додому – подивитися, які там умови проживання. І побачили, що брудні речі, використані памперси вилучених більш ніж рік тому дітей гамузом валяються на підлозі, – розповідає Ірина Шевчук, в. о. начальника служби у справах дітей Черкаської райдержадміністрації.
Кілька років тому суд позбавив її батьківських прав одразу на п'ятьох дітей. Усі вони – від різних батьків, у декого батько помер, у інших відмовився або й забув про те, що має дитя.
– Коли ми відбирали у неї дітей перший раз, суд відмовив нам. Вона плакала, обіцяла, клялася і божилася, що виправиться, що приведе дім до ладу та дбатиме про діток, однак нічого так і не зробила, – пригадує представник сільської ради села Свидівок Олена Харченко. – Вона просто якась непутьова. Ми всі були за неї. Сільська рада і сусіди допомагали, чим могли: їжу привозили, дрова, та й хата, у якій вони мешкають, належить сільській раді. Ми боролися за цю сім'ю всім селом, бо думали: може, п'ятеро дітей та їй важко, чи у магазин нема як сходити, але ж нічого не допомагало. Сьогодні ми цю хату переоформили на дітей, аби вони мали куди повернутися із дитячого будинку.
Наталю не змінило навіть те, що у неї відібрали п'ятьох дітей, із шостим вона поводилася так само.

Мати без дітей
На всі зауваження про безлад у хаті жінка має стандартну і давно заготовану відповідь: «Як ви прийшли, я якраз збиралася посуд мити, прибирати, прати чи топити», залежно від того, у чому її звинувачують. Наталя зі сльозами на очах зізнається, що сумує за своїми доньками та синочками, любить і жити без них не може. Однак за два роки, що минули, відколи у неї забрали перших п'ятьох дітей, вона їх лише раз навідала. Так само лише раз Наталя провідала у Будинку маляти Вітюшку.
У своєму листі до суду адміністрація дитячого закладу писала: «Дитина перебуває у нас із 8 листопада 2011 року. За цей час мати провідала сина лише один раз – 17 січня 2012 року. Життям та здоров'ям дитини не цікавиться, участі у вихованні не бере». Свою байдужість Наталя пояснює нестачею грошей. Каже, що немає за що до міста доїхати, харчів та одягу дітям придбати.
– Хіба не можна було хоча б дров назбирати, у вас же в хаті було не-мовля. У нього не було навіть теплого одягу, ліжечка, на що ж ви витратили майже десять тисяч допомоги, яку отримали на дитину від держави? – зверталася на суді до жінки помічник прокурора Черкаського району Вікторія Мовчан.
– Я купила йому костюмчик, картузик і футболки, решту грошей потратила на подарунки старшим дітям, якраз їх провідала у Черкасах, – не задумуючись, відповідала Наталя.
Жінка затято не хоче розуміти, що суд, прокуратура, служба у справах дітей та сільська рада не проти неї, вони дбають про дітей. Наталя переконана, що ні занедбаний будинок, ні брудні діти – не привід позбавляти її батьківських прав, мовляв, по селу ще брудніші ходять, і нічого. Вона запевняє, що боротиметься за Вітюшку до останнього. Проте рішення про позбавлення батьківських прав на п'ятьох дітей не оскаржувала.
– Не забирайте у мене Вітюшку, я більше не маю для кого жити. Не буде дитини – не буде й мене. Якби у мене були гроші, я б усе робила, – вмовляла суд Наталя.

Хоч вони не потрібні ні батькові, ні мамі, ці діти люблять одне одного так, як не люблять діти з повноцінних та благополучних сімей. Коли представники сільської ради і служби у справах дітей приїхали до Шевченків забрати їх, вони були у школі. У холодній хаті повзав напівголий замурзаний Ярославчик. Хлопчик не злякався чужих людей, не плакав за мамою, батьком чи домом. Він одно стривожено бурмотів під носа: «Школа, Аліна, Ваня, Люда, Юля». Коли комісія забрала старших дітей Наталі і вони сіли до машини, малий Ярослав у захваті по черзі вигукував імена сестричок та брата. І лише після цього нарешті заспокоївся, усі свої були біля нього.
На жаль, дітей довелося влаштувати до різних дитячих будинків та установ, молодшого ж, Ярослачика, мала взяти на усиновлення сім'я. Діти дуже просили, щоб їх не розлучали. Коли дізналися, що їх усіх забирають до дитячого будинку сімейного типу – щастю не було меж. Видно, сама доля була за цих дітей, і сьогодні усі вони нарешті зібралися у одній родині.
– У рідній сім'ї вони б ніколи у житті не мали того, що їм дають у дитбудинку сімейного типу. У Аліни була затримка у розвитку, її невчасно віддали до школи, потім двічі залишали в одному класі. А сьогодні діти живуть у родині, про них дбають, турбуються, вони лікуються у санаторіях, їздять на море. Думаю, для них це краще, ніж жити із рідною матір'ю, – коментує Ірина Шевчук.
Щирі та відкриті діти сповнені любов'ю та теплом не лише одне до одного, вони раді новим вихованцям дитячого будинку. Нещодавно до них приєдналася дівчинка Іра. Покинута рідними батьками та зневірена у житті дитина була замкнена у собі, однак Аліна та Ваня змогли достукатися і до її серця. Вони провідували Іру в лікарні, телефонували їй. В очікуванні нової вихованки взялися допомагати підготувати для неї кімнату, клеїли шпалери, прибирали.
Нещодавно діти довідалися, що у їхньої мами народилося ще одне дитя і його також від неї забрали. Навперебій просили вихователів, аби ті забрали до них і маленького Вітюшку, однак він – ще зовсім немовля і, найімовірніше, потрапить до якоїсь родини на усиновлення.

Кажуть, чужих дітей не буває. Але інколи рідні діти стають чужими для своїх батьків. Вражає те, що після стількох поневірянь та дорослих випробувань шестеро маленьких сердець залишилися по-дитячому щирими, наївними та люблячими. Хочеться сподіватися, що життю так і не вдасться їх зламати.

Валентина ВАСИЛЬЧЕНКО

Новина буквально вибухнула в місті. Трагедія трапилася в середу на світанку, коли в центрі Звенигородки почав клекотіти базар. На очах в ошелешених містян товариш убив товариша. І вже мертвому почав робити штучне дихання. Мати не може прийти до тями, поховавши молодого сина. Хрещена мати покійника прокляла сина-вбивцю і відмовилася нести передачу. А обивателі ніяк не можуть заспокоїтися, переживаючи трагедію, як власну. Люди запитують одне в одного, як таке могло трапитися?

4 січня на світанку в Звенигородці завирував базар. Торговці розкривали ятки, викладали крам. Молодий чоловік вивішував на вітрині окуляри. Бабусі мостили на асфальті квасольку, бурячки з хроном і сушенину на узвар. Якраз у п'ятницю господині готуватимуть кутю на Різдво, варитимуть узвар. Передсвятковий базар наповнювався гомоном, метушнею. Ось сивий чоловічок припрошував до ікон і ладанок та свічечок. Різдво поволі входило в життя людей.
Навпроти в парку привертали до себе увагу фігури трьох молодиків. Біля них бігав породистий пес. Хлопці були добряче напідпитку, обнімалися і щось палко між собою обговорювали. Мирна розмова переросла в суперечку. І несподівано високий молодик ударив нижчого, раз, другий. Третій співрозмовник кинувся розбороняти, але від удару відлетів та гепнувся на землю. А чоловік продовжував бити хлопця. Той закричав і впав.
Люди мовчки спостерігали за трагедією, яка розігрувалася на очах усього базару. Усі троє були відомі в місті. Звенигородка – невеличке містечко, де кожен знає одне одного. Біографії висвічуються, як на долоні. Володимир, який бив по голові співрозмовника, доводився йому й товаришем. Він навчався разом у школі № 1 із Василем, який намагався втихомирити забіяку. Проте кулак Володимира виявився досить крутим, уклав на землю відразу двох співрозмовників.
А бив Володя свого товариша дитинства Славика. Саме це вразило людей. Славик нерухомо лежав на землі. Володя й Василь підхопили нерухоме тіло та поволочили до першої лавочки в парку. Там вони почали робити штучне дихання. Та марно. Славик не дихав.
Першою схаменулася Людмила – власниця ятки з крамом біля парку.
– Вони вбили хлопця, викликай «швидку!» – закричала жінка продавчині нічного магазину.
Продавчиню звати Надія. Саме вона працювала в нічну зміну і викликала карету «невідкладної допомоги».
Станція «швидкої допомоги» розта-шована всього за квартал. І лікарі відразу приїхали. Вони констатували смерть хлопця та викликали правоохоронців.
Відразу ж прибули міліціонери. Вони метушилися біля нерухомого тіла. А базар жваво обговорював убивство.
Славику було лише 25 років. Його вбивці ледве виповнилося тридцять років. Він має дружину і дворічного малюка.
– Вова, мій Вовочка! – частенько можна було чути з вуст учительки Тетяни Мефодіївни в школі.
Жінка любила цього білоголового вихрастого хлопчика, який бігав у дворі. Вони жили в одному домі – сім'я вчительки на другому поверсі. А її подруга Марія з родиною мешкала на першому. І, коли народився довгожданий син, Тетяна взяла подругу за хрещену матір.
Хлопчики підросли і подружилися між собою. Різниця у віці була в 5 років. І Володя опікав молодшого Славика. Линув час, діти підростали. Марія з чоловіком купили власний будинок і переїхали в нове помешкання. Це було неподалік від старого житла. Отож дві родини дружніх стосунків не поривали.
…Слава вийшов із бару і зустрівся з Василем. До них підійшов Володя з собакою. Чоловіки знали один одного. Тому вирішили пройтися містом, у нічних магазинах купити пиво і поспілкуватися. Нібито суперечка спалахнула ще біля бару «Чернігівський», і першим ударив в обличчя Слава та розквасив Володі носа. Продавчиня кіоску відчинила двері та вискочила на поріг. Побачила, що Слава лежав на землі. Над ним стояли двоє чоловіків. Потім узяли за руки і поволочили до лавки, почали робити штучне дихання. Василь роздягнувся. У розпачі хапався за голову, нагинався, приводив до тями хлопця. Потім піднімався і знову хапався за голову. По парку метався пес. Продавчиня викликала «швидку».
Володимир пішов у райвідділ міліції здаватися. Мати Володі мало не збожеволіла від горя, прокляла сина і відмовилася провідувати його та приносити передачі.

Старший слідчий Звенигородського райвідділу міліції Володимир Тюпа:
Сварка виникла через надмірне вживання алкоголю. Порушено кримінальну справу за ч. 2, ст. 121 КК України – нанесення тяжких побоїв, які призвели до смерті. Звинувачення висунуто Володимирові, який нині гірко кається. Слідство ж чекає на результати судово-медичної експертизи.

Тетяна РОГОВСЬКА

Аби покращити своє матеріальне становище, кращого варіанту, ніж продати свою шестирічну доньку, 27-річна жителька с. Худяки не вигадала. І в кафе, де була призначена зустріч із покупцем, роль якого зіграв співробітник УБОЗу, прийшла з дівчинкою.

Коли домовлялися про ціну, продавчиня навіть не поцікавилася, для чого покупцям такий «товар». Жінка отримала 24 тисячі гривень, і в момент, коли переховувала такі жадані гроші, її затримали співробітники УБОЗу. Під час спілкування зі слідчими затримана весь час виправдовувалась, говорила, що не винувата, що їй шкода доньки, що вона планувала забрати дитину пізніше назад, але те, що не було за що жити, а точніше – пити, переважило материнські почуття.
Слідчі встановили, що жінка часто випивала і так само часто міняла чоловіків, із якими тимчасово проживала. Дитина фактично весь час була без догляду, тому нею опікувалася односельчанка – молода жінка, у якої не було своїх дітей.
Нині Даринка (ім'я змінено з етичних міркувань) перебуває в Черкаському притулку для дітей, із нею працює психолог.
За словами директора Черкаського обласного притулку для дітей «Теплий дім» Мирослави Бондар, емоційний стан дівчинки дуже тривожний. Дитина говорить про те, що «мамі не було часу мене виховувати», але при цьому жодних негативних відгуків про маму з її вуст не лунає. Вона малоконтактна і, коли їй говорять, що все ж таки треба адаптуватися і вчитися жити в дитбудинку, починає плакати і просить зателе-фонувати мамі: «Якщо мама не зможе мене забрати, подзвоніть тьоті Тоні, це мамина подруга, нехай вона мене забере».
Сільський голова с. Худяки Роман Василина говорить, що жінка, яку дівчинка називає «тьотею Тонею», опікувалася дівчинкою, коли мама не могла приділяти дівчинці увагу. Дитина у ці дні була нагодована, доглянута, відвідувала дитсадок. Даринка певний час навіть проживала у неї. Але матір забрала доньку й переїхала до сусідньої Червоної Слободи. А згодом з'ясувалося, що мати забрала дитину з дитсадка, вказавши у заяві, що вони ніби виїжджають до Хмельницької області. Але люди бачили жінку з дівчинкою в с. Худяки. Завідувачка дитсадка написала доповідну записку, її передали спочатку сільському голові, а той згодом передав її дільничному інспектору с. Худяків.
Нині проводиться слідство. Швидше за все, матір позбавлять материнських прав. До того ж за свій учинок їй доведеться відповісти за законом. А це від 8 до 15 років ув’язнення.
На жаль, опікуватися дівчинкою нині нікому – батьки горе-матері померли, про татка нічого невідомо.
Довідка. У серпні минулого року 25-річна черкащанка підшуковувала покупців для продажу своєї трирічної доньки. Просила за неї 5 тисяч доларів, але зійшлися на трьох тисячах.
Найбільше, 320 тис. грн., запросили за 9-місячного малюка молода мама і її подруга у місті Рівному. Випадок стався у березні минулого року. У Молдові жінка, яка не могла прогодувати новонароджене четверте немовля, продавала дитя, якому було 10 днів, просто на автобусній зупинці. А просила за нього… 12 леїв (близько 1 долара США).

У Черкасах розгорівся скандал між родинами, які мають дітей-інвалідів. А іскрою, від якої спалахнуло полум'я розбрату, став багатоповерховий будинок для сімей із дітьми-інвалідами, зведений у місті шість років тому по вулиці Конєва. Той будинок – єдиний такий в Україні. Оскільки його збудовано за унікальним проектом – спеціально для тих дітей, чиє життя проходить на інвалідному візку.

А ініціатором та організатором такого будівництва стала жителька Черкас Таїсія Цацкіна. Вона виховувала дитину-інваліда і не раз зверталася до влади з проханням про отримання житла. Тоді й зрозуміла: одній стукати у чиновницькі двері важко.
Тож 15 років тому об'єднала таких же батьків, які мали дітей з обмеженими можливостями, у спілку сімей із дітьми-інвалідами. І вже голова цієї міської громадської організації йшла у кабінети влади не лише у Черкасах, але й у столиці. Спочатку доводила необхідність такого будівництва, потім боролася за те, аби на будову були виділені кошти.
Словом, цій жінці вдалося неймовірне – зведення унікальної багатоповерхівки таки розпочалося, а у 2006 році в новобудові відбулося й новосілля. У просторі сучасні квартири, з широкими коридорами й без порогів, заселилися відразу 60 черкаських сімей із дітьми-інвалідами.
Незавершеним у будинку залишився тільки перший поверх, площа якого – 1500 квадратних метрів. За задумом, там мала бути аптека та магазин. Але спочатку їх не вдалося добудувати, а вже потім такі заклади відкрилися трохи не на кожному кроці, тож потреба у цьому відпала. Натомість у місті підросли інші діти-інваліди, які теж потребували житла. Їхні батьки хоч і стояли на квартирній черзі, але одержати житло перспектив не мали.
Тоді вже інша мама дитини-інваліда – Тетяна Новакова, так само стукаючи у двері самотужки і чуючи у відповідь, мовляв, співчуваємо, але вирішити не можемо через брак коштів, – пішла стежкою Таїсії Цацкіної. Жінка також створила громадську організацію «Інваліди без житла», куди увійшли 20 сімей, причому не лише родини з дітьми-інвалідами, але й діти-сироти, які є інвалідами і живуть у гуртожитках.
– Оскільки житло у Черкасах тепер практично не будують, то й надії його одержати у нас не було. Тож ми поставили питання так: може, варто перебудувати під квартири той перший поверх. Адже в цьому бачили реальний вихід із ситуації, – розповідає пані Тетяна, яка вісімнадцять років мешкає у гуртожитку з чоловіком, 18-річним сином та 12-річною донькою-інвалідом.
Тетяна Новакова говорить, що недобудований перший поверх міська влада передала на баланс Головного управління капітального будівництва Черкаської облдержадміністрації, тож пропозиції представників «Інваліди без житла» були почуті.
– Коли ми дізналися про таку новину, то плакали від щастя. Бо дуже тяжко не мати свого житла, роками мити дитину-інваліда у тазку через відсутність ванни, тягати на поверх інвалідний візок, – зізнається Тетяна Новакова.
Вона каже, що на першому поверсі будинку має розміститися 16 квартир – 8 однокімнатних, 5 двокімнатних та 3 трикімнатні. На цю добру справу виділено державну субвенцію, а головним розпорядником коштів є Головне управління капітального будівництва Черкаської облдержадміністрації. Відбувся й тендер серед будівельних фірм, який виграло ТОВ «СК Рестал».
Але річ у тім, що будівельники досі не мають змоги розпочати реконструкцію. Вони кілька разів приїжджали до багатоповерхівки на Конєва, та на подвір'я їх не пускають мешканці будинку, які заблокували ворота бетонними блоками, забили дошками вхідні двері першого поверху та стоять живим щитом при в'їзді на територію. І це незважаючи на те, що є держ-замовлення і проплачені державні кошти. Такі радикальні дії сім'ї з дітьми-інвалідами, які ще недавно самі були безквартирними, пояснюють просто: на першому поверсі має бути реабілітаційний центр для дітей-інвалідів.
– Проти реконструкції протестують не всі 60 родин, а всього кілька осіб на чолі з теперішнім керівником спілки сімей із дітьми-інвалідами Валерієм Гавріловим, – обурюється Тетяна Новакова. – Ці сім'ї одержали чудові квартири, у них гарний двір, а тепер вони претендують ще й на перший поверх, прикриваючись тим, що мають дітей-інвалідів. Але у нас теж такі діти!
До того ж, уточнює вона, на другому поверсі багатоповерхівки, де живуть сім'ї з дітьми-інвалідами, вже був центр реабілітації, який закрили через «мляву» роботу, бо його відвідували не більше десяти дітей-інвалідів, які мешкають у будинку. А приміщення, що були звільнені, міська рада віддала під житло.
Пані Тетяна наголошує: проблема реабілітації дітей-інвалідів у Черкасах не стоїть так гостро, як проблема житла для них. Реабілітовувати дітей можна в Соснівському та Придніпровському територіальних центрах, у дитячій лікарні, в лікувально-оздоровчому центрі «Астра».
– Біля будинку на Конєва є міська дитяча лікарня, головний лікар якої пропонує під реабілатацію приміщення у тисячу квадратних метрів із басейном, поруч є приміщення дитячого садка, яке теж можна використати під реабілітаційний центр, але цим людям потрібен тільки перший поверх, – дивується пані Тетяна.
На противагу пан Валерій переконаний: у Черкасах нема кому навчити інваліда їздити на візку, провести з ним психологічну роботу, аби людина змогла призвичаїтися до тих умов, у яких опинилася волею долі, щоби вона зрозуміла: життя з інвалідністю не закінчується, треба жити, вчитися якимось професійним навичкам. І такий реабілітаційний центр можна було б організувати на площах першого поверху, для чого залишилося зробити тільки опоряджувальні роботи. На це у 2006 році треба було 800 тисяч гривень. Якщо враховувати теперішній час, то на облаштування піде 1 мільйон гривень. А на те, щоб перебудувати там 16 квартир, виділено 6 мільйонів. То чи не краще на ці кошти, наголошує Валерій Гаврілов, придбати для сімей із дітьми-інвалідами вже готове житло.

Перший заступник голови Черкаської облдержадміністрації Сергій Рябцев:
Згідно з розробленою та затвердженою проектно-кошторисною документацією, у житловому будинку для сімей із дітьми-інвалідами по вулиці Конєва передбачено облаштування першого поверху під 16 квартир».

Ксенія ШАПОШНИК
Цього тижня захворюваність на грип та ГРВІ була нижче епідпорогу на 39,5%. Точніше, грипу не було взагалі, а хворих на ГРВІ зафіксовано 1621 особу, з них 1106 дітей, як повідомляє завідувач епідвідділу черкаської СЕС Ольга Савенко. Для порівняння: минулого тижня було трохи менше хворих – 1491 особа, але був 1 випадок грипу. За прогнозами медиків, захворюваність на ГРВІ може надалі незначно зрости через погодні умови, а от грип навряд чи прогресуватиме – морозяна погода дуже не-сприятлива для вірусу.
Додалося цього тижня й три нові жертви кору – доросла жінка і двоє осіб з однієї сім'ї: дитя до року та його тато. Мама дитини з цієї сім'ї перехворіла минулого тижня. Відтак із початку року в Черкасах 3 лабораторно підтверджені випадки кору і 5 таких, де діагноз установлено за симптомами. Крім того, на черкащан нападає кашлюк – цього тижня зафіксовано 1 новий випадок.

Валентина Васильченко

Знаменитий філантроп і благодійник Вік Джекопсон побував у Черкасах. Ця людина легендарна і в себе на батьківщині, в Англії. Королева Великобританії нагородила пана Джекопсона почесною нагородою – орденом «MBE». Честі прийняти з рук королеви орден удостоюються її співвітчизники, які відзначилися благодійністю на теренах Великої Британії. Для Віка Джекопсона зробили виняток. Його нагородили орденом за благодійну діяльність за межами Британії, а саме: в Україні.

У Черкасах його знають як спонсора будинків для дітей-сиріт, які виховуються у будинках сімейного типу. «Вечірні Черкаси» розповідали про одну з таких сімей, які мешкають по вулиці Ільїна.
Під час одного з візитів до Черкас Вік Джекопсон знайшов трьох сиріт на цвинтарі. Ними виявилися два братики і сестричка Кучми. Вік Джекопсон знайшов сиротам прийомну родину і привів навчатися в Першу міську гімназію. Діти показали блискучі знання. Найстарший із них, Станіслав Кучма, після закінчення гімназії навчався в Черкаському технологічному університеті. Здібний юнак отримав диплом бакалавра. Станіслав вирушив навчатися в магістратуру до США. Він виготовив ліногравюру «Лондонські мости». Із цієї ліногравюри у Великобританії віддрукований календар.
Цього разу у Черкаси мецената привів лист. Заслужений учитель України Надія Василівна запитувала поради, як краще відзначити двохсотріччя Чарльза Діккенса? Вік Джекопсон приїхав сам. Він прочитав лекцію про знаменитого англійського письменника та подарував гімназії сім відео- й аудіокасет із творами Чарльза Діккенса. Вік також розшукав школу в Лондоні, в якій учні поставлять виставу за одним із творів письменника і приїдуть показувати його в гімназію.

Ксенія Шапошник
eddyvc@ukr.net

Мешканку с. Червона Слобода Черкаського району Тетяну Аркалюк щойно виписали з районного пологового будинку з 6-кілограмовим сином на руках. Малий народився з вагою 5 кг 970 г та зростом 66 см шляхом кесаревого розтину. Медики стверджують: важчих дітей останнім часом не траплялося не лише в області, але й в Україні.

У сім'ї Аркалюків Віталик – уже п'ята, й цілком можливо, не остання дитина, але таких богатирів у них ще не траплялося. Досі найважчою при наро-дженні була Віталикова сестричка – 4 кг 100 г. Серед найближчих родичів велетнів не було, сама Тетяна – невелика на зріст, чоловік теж звичайної статури.
– Мені, звичайно, казали, що в мене народиться немаленька дитина, кілограмів, може, з 5, – каже Тетяна, – але що буде 6-кілограмова – ніхто не міг і подумати. У кого вдався син – не знаю, порозпитуємо з чоловіком родичів, може, серед прадідів хтось і був богатирем.
Завідувач акушерсько-гінекологічного відділення Черкаської ЦРЛ Михайло Карасьов народження такого козака пояснив просто:
– Це Черкащина, козацька земля, тож не дивно, що тут народжуються козаки. Але досі найважчим немовлям, якого я приймав, було 5-кілограмове. Думав, важчих не буває, а тут такий рекордсмен народився! Зазвичай діти-гіганти народжуються у мам із цукровим діабетом, але в цьому випадку в абсолютно здорових батьків народився абсолютно здоровий малюк.
Довідка. Згідно з Книгою рекордів Гіннеса, найважче немовля народилося в Італії 1955 року – хлопчик важив 10 кг 200 г; на другому місці – індонезійська дитина, що народилася 2009 року з вагою 8 кг 710 г, далі йде дівчинка вагою 7 кг 700 г, народжена у 2007 році в Алтаї.

Аварія на очисній станції у Бортничах, яка очищає побутові стоки Києва та кількох міст-сателітів, учергове нагадала про катастрофічний стан українських каналізаційних мереж. Чи може подібне повторитися у Черкасах, наскільки до цього готові місцеві фахівці та кого ми можемо затопити фекаліями, «Вечірка» запитала у директора КП «Черкасиводоканал» Сергія Овчаренка.

– Чи може у Черкасах трапитися подібна ситуація, як у Бортничах?
– Звичайно, може. І не тільки у нас, а й у будь-якому іншому місті України. Стан каналізаційних мереж скрізь однаковий. Імовірність аварії залежить від того, чи є у підприємства гроші на модернізацію колекторів. А зараз практично всі водоканали в Україні збиткові, оскільки працюють за нерентабельним тарифом.
– КП «Черкасиводоканал» теж збиткове?
– Так. На сьогодні тариф на водопостачання занижений десь на 50%. Як результат, у нас лише за попередній 2011 рік більше 12 млн. збитків. А ці гроші могли б піти на капітальний ремонт систем водопостачання та каналізаційних мереж.
– Якщо тариф нижче рентабельності, то відповідно до чинного законодавства різницю держава повинна відшкодовувати.
– Раніше тариф на водовідведення та водопостачання установлював виконком міської ради. Тому було вчасне реагування на зростання собівартості послуг і поступове підвищення ціни. Тоді наше підприємство не було збитковим. Із кінця 2010 року тариф установлює Національна комісія із регулювання комунальних послуг. Різницю у тарифах нам ніхто не відшкодував, а це більше 12 млн. грн. За нашими прогнозами, якщо тариф не зросте, наші збитки становитимуть більше 24 млн. грн. Вихід один – збільшувати тариф як для підприємств, так і для населення. Щоб КП «Черкасиводоканал» працювало хоча б із нульовою рентабельністю, тариф для населення треба збільшувати з нинішніх 3,87 грн. за кубометр води водопостачання та водовідведення до 5,30 грн.
– Наскільки зношені каналізаційні мережі Черкас?
– Основні магістральні мережі в Черкасах збудовані у 70-80 роках минулого століття. У нас більше 70% зношених труб.
– То виходить, що черкащани, як на пороховій діжці, аварія може трапитися у будь-який момент?
– Не зовсім так. Страшна не стільки сама аварія, а можливість комунальних служб швидко її ліквідувати. Наприклад, на Бортницькій станції аерації провал стався перед насосною станцією, а це не най- страшніша ситуація, оскільки там ще є обвідний колектор, який зараз увімкнений. Тому найближчим часом аварійний колектор полагодять. Ми також готуємося до ліквідації подібних ситуацій. Цьогоріч плануємо придбати два насоси для відкачування стічних вод. Окрім того, я думаю, що цього року на три-чотири мільйони відремонтуємо і колектор на вулиці Чигиринській. Тому комунальної катастрофи у нас не буде.
– У випадку аварії каналізаційного колектора кого ми можемо затопити фекаліями?
– За останні десять років витоків у Дніпро не було. У нас є технічна можливість за рахунок обвідного колектора цього недопустити.
– Де найбільша ймовірність виникнення аварії? Який колектор у нас найстаріший?
– Колектор на вулиці Чигиринський збудували ще 1962 року, він на два роки старший за Бортницький. Тож цьогоріч уже можна півстолітній ювілей святкувати. А термін експлуатації розрахований на 35-40 років… Схожа, як у Бортничах, аварія у нас трапилася саме на колекторі по вулиці Чигиринській у листопаді минулого року.
– Але ж на ремонт колекторів постійно виділяються кошти. Що заважає ефективно їх використати?
– Нічого не заважає. Коштів недостатньо. За останні десять років на поточний та капітальний ремонт каналізаційних мереж нами було витрачено 6,7 мільйона гривень. А нам лише на реконструкцію та заміну двокілометрового колектора на Чигиринській необхідно 24 мільйони гривень. Окрім того, там є ще й технічні проблеми. Рівень ґрунтових вод знаходиться завглибшки 3-4 метрів, а колектор – 7 метрів. Тому перед тим, як проводити ремонт, необхідно робити ще й водопониження. А в Черкасах тільки протяжність головних каналізаційних колекторів становить 28,7 кілометра. Усього ж на балансі нашого підприємства перебуває 267 кілометрів каналізаційних мереж.

У селі жив тихо, не бешкетував. У минулому судимий за зберігання наркотиків. Правда, односельці розповідають, що в юності Микола потрапив у халепу через п'яну бійку, в якій убили молодого хлопця.
Линув час, із задерикуватого юнака чоловік перетворився на статечного сивочолого дядька. У Вільхівці пустили на брухт потужний цукрокомбінат. І багато селян опинилося безробітними. Микола вирішив промишляти наркотиками. Чоловік поставив бізнес на широку ногу. Він дізнався, що в Голландії не заборонена марихуана. А голландські коноплі – чи не найкращий товар. І через Інтернет Микола отримав насіння голландських конопель та рекомендації з їх вирощування. Агроном також вийшов із чоловіка старанний. Бо невдовзі на городі за хатою в Миколи виросли диво-дерева. Коноплі піднялися до трьох метрів заввишки. Усього ж умістилося на 60 сотках 16 «ялинок». Відстань від кожної сягала двох метрів. Коноплі-ялинки ретельно доглядалися – земля під рослинами розпушувалася, прополювалися бур'яни, рослини щодня поливалися.
Невідомо, на яку висоту піднялися б ці гігантські «ялинки» з Голландії, якби ними не зацікавилися правоохоронці. Коли міліціонери з’явилися в Миколи на городі, в них очі на лоба полізли. Із таким дивом вони ще не стикалися. Коноплі зрізали і конфіскували. А проти Миколи порушили кримінальну справу за ознаками ст. 310 КК України та висунули звинувачення у незаконному вирощуванні конопель.
Слід зауважити, що Микола був засуджений за ознаками ст. 309 КК України – незаконне виготовлення наркотичних засобів. Отже, за ч.2, ст. 310 КК України його чекало суворе покарання – позбавлення волі на строк від трьої до семи років. Одначе звенигородська Феміда обмежилася умовним позбавленням волі наркоділку.
А правоохоронці отримували повідомлення, що в сільській школі торгують наркотиками, причому різного ґатунку. Особливо сильну марихуану, від якої втрачали розум і ставали буйними, називали «афганкою». Більш слабшою була «китайка».
Оперативники карного розшуку Звенигородського райвідділу міліції влаштували стеження за тими, хто збував наркотики. Правоохоронці були переконані, що вони виведуть на Миколу, і не помилилися. Миколу затримали, коли той передавав «ширку» та марихуану трьом молодим хлопцям.
Чоловік під час допиту покаявся і розкрив схованку з наркотиками. Він мешкав у центрі села, поблизу покинутого дитячого садочка. Там, на горищі, він ховав у трилітрових банках подрібнену, готову до вживання марихуану. Банки були сховані в лежаку комина і присипані пилюкою, щебенем, уламками бетону.
Виявилося, що на горищі вилучили більше 10 кілограмів марихуани. Цього разу Миколі ви-сунули звинувачення за ознакою ч. 3. ст. 307 КК України – незаконне виробництво та збут наркотичних засобів в особливо великих розмірах. Стаття передбачає позбавлення волі на термін від 8 до 12 років із конфіскацією майна. На Миколі зімкнулися наручники. Чоловік до суду перебував під вартою.
– Я був шокований, коли побачив ці величезні коноплі на городі в сільського дядька, – пригадує начальник слідчого відділу Звенигородського райвідділу міліції Олег Нікітченко. – Коли привезли «вільхівецькі ялинки» в райвідділ, усі охали й присідали з подиву. Уперше зустрічаюся з селянином, який для чорного бізнесу виписував насіння коноплі з Голландії. Ми були вражені і знахідкою на горищі в покинутому дитячому садочку. У банках виявилася сировина з тієї ж голландської коноплі. Микола думав, що може перехитрити міліцію, бо проти чоловіка не раз порушували кримінальні справи за зберігання наркотиків. Але перехитрив сам себе. Ми не могли допустити, щоб серед дітей розповсюджували наркотики. Такою інформацією ми володіли. І справою часу було за-арештувати наркоторгівця. Спостереження велося, щоб зібрати вагому доказову базу та безперечні докази подати до суду. І коли односельці йшли святити воду, Миколу в кайданках везли до суду. То не Божа справа – торгувати серед дітей наркотиками.

Свідчення очевидців
Миколу можна назвати нормальним чоловіком, якби не оті коноплі на городі, – говорить сільський голова Вільхівця Тетяна Колосенко. – Я була разом із міліціонерами на городі в Миколи, бачила коноплі, доглянуті, политі. То велике диво для нашого села. Мені страшно було, коли стала коло тих «дерев». А Микола нічого не боявся, ні чорта, ні Бога, торгував наркотиками. Мене викликають до суду давати показання. За те «диво» чоловік має відповісти перед законом».

За цією справою були звернення до Президента України, профільних комітетів ВР, Кабміну, генпрокурора, голови області Сергія Тулуба. Губернатор пообіцяв ініціювати дії.
– Думаю, справу відновили тому, що перед виборами треба показати боротьбу й свою потрібність, – зазначив Володимир Мамалига. – Усе потрібно було робити 2009-го, коли прокурор області створив оперативно-слідчу групу, коли начальником УМВС області був Микола Каплій, коли був інший начальник СБУ.

Тетяна РОГОВСЬКА

Інженер із Калуша Івано-Франківської області Олекса Гірник, якого переслідував і польський, і сталінський режими, 21 січня 1978 року на Чернечій горі у Каневі на знак протесту проти русифікації розкидав на місці листівки з написами від руки «Протест проти русифікації українського народу», облив себе гасом і підпалив.

До пам'ятного знака Олексі Гірнику на Чернечій горі у Каневі минулої суботи, 21 січня, зійшлися активісти громадських організацій та політичних партій, делегації із Прикарпаття й Києва, а також жителі Канева, Золотоноші, Черкас та інших міст України. Канівська міська організація Всеукраїнського об'єднання «Свобода», яка долучилася до заходів, організувала показ фільму про подвиг героя. Біля пам'ятного знака на місці його самоспалення відбувся мітинг.
Попри те, що Верховна Рада двічі не підтримала постанову про відзначення в 2012 році 100-річчя з дня народження дисидента і політв'язня Олекси Гірника на державному рівні, заходи з ушанування патріота, день 34-ої річниці, як Гірник «спалив себе за Україну», таки відбулися на… громадському рівні.
Тривалий час учинок Олекси Гірника замовчувався. Навіть рідні не відразу і не від офіційних осіб дізналися правду. Першим про нього розповіло радіо «Свобода». Газетні публікації з'явилися лише в незалежній Україні. У 2007 році йому присвоєно звання Героя України.

Юлія ФОМІЧОВА

Низка нових законів, які, на думку черкаських підприємців, може призвести до того, що поняття підприємців узагалі зникне в Україні через півроку, змушує їх до радикальних дій. У зв'язку із новими законами протягом місяця підприємцям доводилось стояти у чергах у різних інстанціях – Пенсійному фонді, податковій, статуправлінні, аби переоформити документи. По завершенні бюрократичної епопеї вони закликають підприємців з усієї України зібратися разом 26 січня у Києві та сказати своє «фе» законотворцям.

– Згідно із законом «Про захист персональних даних» треба було, щоб кожен підприємець дав про себе та своїх працівників усі необхідні дані у короткий термін, в інакшому випадку – штраф. Мали зібрати дані, якщо реалізатор не давав згоди, то мав сплачувати штраф. Це був «дурдом», люди з переляку аж бігали, бо 17 тисяч гривень – це дуже великий штраф. Готується новий закон, і готується він зараз у першому читанні, який дозволяє податківцю у будь-який час перевіряти підприємця, а також збільшує штрафи, ми протестуватимемо проти цього в Києві, – заявляє голова Асамблеї громадських організацій малого і середнього бізнесу України Леонід Запорожець.
Його підтримує і депутатка обласної ради Юлія Воєвода.
– Дуже багато неточностей у новому податковому законодавстві, які доходять до абсурду. Маючи вищу юридичну освіту, я часто сама не можу розібратися у законах, які суперечать один одному. Обурює також те, що від підприємців вимагають ведення книг доходів і витрат. Я не можу досі зрозуміти, як ми в цивілізованому світі знову можемо вертатися в радянські часи і вести паперовий облік. Та й не повинні закони прийматися за кілька днів до нового року, щоб створювати такий ажіотаж. Закони ускладнюються до того, що через півроку підприємці узагалі зникнуть, – переконана Юлія Воєвода.
Разом із тим податкова адміністрація зробила все можливе, аби підприємці не стояли в чергах. Вони працюють без вихідних та до 20.00. Однак навіть це не зменшує напруги у бізнес-колах. Терпець підприємців уривається.

Тетяна МАРТИНОВА

– Після виступів на останній сесії ви потрапили у немилість керівництва області.
– Три роки обговорюємо одне питання: хто забере обкомівську дачу. Ну невже у нас немає інших проблем? Чиновники стверджують, що на утримання дачі немає грошей, тож її необхідно виставити на аукціон. Ну це ж дурню зрозуміло, хто її купить! Але прізвище буде інше (сміється). Я з цим питанням виступив у засобах масової інформації, після чого їм наполегливо не рекомендують мене показувати.
– Інколи складається враження, що на сесіях обласної ради ви озвучуєте позицію керівництва області, коли воно її висловити не може.
– Я звик мати свою думку. Так, я є радником губернатора на громадських засадах і раніше у своїх виступах підтримував його політку. Але ми мали кілька серйозних розмов із приводу кадрових питань, розвитку області і в ряді проблем не зійшлися у своїх баченнях. Наприклад, цього року в області здано в експлуатацію 225 об'єктів. Створено тисячі робочих місць. Де вони? За всю історію свого існування Черкащина ніколи не опускалася на 22-27 місце по Україні за рядом економічних показників. Ми стабільно йшли п'яті-сьомі.
– Багато людей, які прийшли у нашу область на керівні посади, навіть житла собі тут не купує. Черкащина для них – перевалочний пункт.
– Це вам може сказати лише Президент України Віктор Янукович, більше ніхто. У мене інше питання: а що, Черкащина не має своїх кадрів?
– Чи не підтверджує кадрова лихоманка, що трясе кабінети обласної влади, непослідовність її керівництва?
– Найбільша проблема у нас у тому, що кожен, ставши керівником, набирає кадри не за професійними якостями, а за особистою відданістю. За декілька місяців розуміє, що людина не спроможна впоратися зі своїми обов'язками, і знімає її з посади. І це не лише проблема Черкащини, це проблема усієї країни, і починається вона зверху.
– Ключові посади області обіймають непрофесіонали?
– Якщо людина прийшла керувати районом, вона повинна мати мінімум п'яти-семирічний досвід керування сільськогосподарським підприємством. Село – це частка держави, і, пройшовши його, керівник знатиме виробництво, що таке фельдшерсько-акушерський пункт, школа, дитсадок, він набереться мудрості у роботі з людьми. Я колись казав головам адміністрацій: «Якщо ви не керували колгоспом і вас не послали, ви не можете керувати районом». По собі знаю. У 25 років я став головою колгоспу. Тоді буряка було багато, копали його зимою. Так сталося – затягнули. Райком наказав не поспішати викопувати, щоб цукристість не втрачати, а люди ж хочуть чим швидше вибрати. Я приїжджаю зранку, а мої працівники бунтують. Підхожу, питаю: «У чому річ?» І мене пре-красний механізатор, світла йому пам'ять, Байдюк Микола Петрович по-простому, по-сільському посилає. Я думаю: «За що? Я ж їм усе даю». І агроном Микола Іванович Колєснік пояснив: «Зрозумій їх, вони вже декілька років зимою копають буряк». Я опинився між райкомом і людьми. Тоді вперше задумався, кому служити: людям чи керівництву?
– Колись ви розповідали, що при багатьох губернаторах були «смотрящі» від адміністрації Президента. При вас був Вадим Льошенко, при Черевкові Петро Гаман. Чи є така людина при Сергієві Тулубі?
– Думаю, є.
– А хто ж цей «смотрящий»?
– Як на мене, він там не один, але стверджувати не буду.
– Складається враження, що країну просто «дерибанять». Особливо показовими є ситуації, коли через державні структури відбирають бізнес у людей, забирають підприємства.
– Минуло сім місяців, як я пішов із державного підприємства «Златодар». Я пішов за станом здоров'я. Це зараз я більш-менш нормально почуваюся, можу давати інтерв'ю, виступати на сесіях, а тоді дійшло до того, що не міг піднятися до себе в офіс. Уже півроку на цьому державному підприємстві новий керівник, якого не погоджує губернатор. Туди зайшла фірма. І, відверто кажучи, з усього видно, що йде приватизація підприємства. У нас була прекрасна медична частина, страхова медицина, їдальня. Ми створили всі умови для людей, на соціальні потреби витрачали 600 тис. грн. на рік. Сьогодні це все зруйноване, медична частина закрита, скорочено 250 працівників із 500.
– Земельна реформа – це також один зі складників розкрадання держави?
– Я проти земельної реформи, яку у нас хочуть запровадити, і сподіваюся, що вона безславно закінчиться.
– Як оцінюєте необхідність будівництва в області таких об'єктів, як річпорт, вертолітний майданчик, та ж сама дитяча лікарня?
– Ми, попередні керівники області, не звели дитячу обласну лікарню не того, що не хотіли, а тому, що вона не потрібна у такому вигляді. Ми неодноразово збиралися з цього приводу, ще коли я був губернатором. Покійний Анатолій Іванович Фесун (заслужений лікар України, керівник Черкаської обласної лікарні – ред.) доводив мені, що не потрібно цього робити. Ми прораховували, скільки в області буде дітей. Ще тоді було зрозуміло, що лікувальний заклад такого масштабу Черкащині не потрібен. Не вірю я і в перспективу річкового порту. Від Черкас до Києва ракета йшла п'ять із половиною годин. Якщо відродити це сполучення, то до столиці дістатися водним транспортом буде не лише довше, ніж на маршрутці, а й дорожче. Якщо ж говорити про вертолітний майданчик у Каневі, то я узагалі не розумію його призначення. Коли Шевченко для нас – святиня, то до нього треба йти пішки. За ці гроші краще б зробили дороги у Каневі, адже більшість туристів туди приї-жджає на автобусах та авто.
– На цьогорічних виборах ми отримаємо той самий склад у Верховній Раді?
– Думаю, ці вибори кардинально нічого не змінять. У нас немає опозиції. Там немає жодного солідного чоловіка, який би міг проаналізувати зроблені чинною владою кроки і запропонувати своє вирішення тієї чи іншої проблеми. Що, Любов Майборода – опозиціонер? Чи Леонід Даценко?
– Ви балотуватиметеся до Верховної Ради?
– Ні. По-перше, для цього треба мати здоров'я, а по-друге, гроші. Так сталося, що у мене сьогодні немає ні першого, ні другого. Без грошей виграти вибори зараз нереально. Щоб комісії правильно порахували, треба дати гроші. Навіть при тому, що мене знає частина області і я маю серед людей певний авторитет, на вибори знадобиться мінімум 3 млн. грн. Я красти не вмію і не можу, через це й пішов із посади губернатора. При мені ніхто не платив за посади, за звання та нагороди.
– А зараз платять?
– За руку нікого не ловив, тому й звинувачувати не можу. Усе це розпочалося ще при Медведчуку. Мене покликали туди і сказали, скільки грошей я маю зібрати у фонд партії. Я поцікавився, чи не переплутали вони область. Де на Черкащині можна зібрати такі суми? Щоб зробити план, мені б на лічильник довелося поставити навіть керівників сільгосппідприємств. Я тоді пішов із посади. Сьогодні ж уже дійшло до смішного. Продається усе. Нещодавно у Києві на зустрічі політичного бомонду я бачився із Василем Кременем. Питаю його: «Чи є ще в Україні ненаціональні університети?», на що він відповів: «А є ще керівники сільгосппідприємств – негерої?»

Володимир Лук'янець про...
Цьогорічний урожай:
– Цього року урожайність кукурудзи становила у середньому 10 тонн на гектар, у попередні роки вона сягала у середньому 6-7 тонн із гектара. Через державну політику українські виробники до 1 січня цього року за кордон не продали жодної тонни кукурудзи. Тепер наш урожай там не потрібен, бо 17 млн. тонн кукурудзи на європейський ринок продала Росія. У результаті на нашому ринку кукурудза була 1700 грн. за тонну, сьогодні ціна опустилася до 1300—1200 грн., бо внутрішній ринок перенасичений. Виникає запитання: на чиє сільське господарство працює українська влада?

ІЗ ПЕРШИХ УСТ

Місто військової промисловості:
– 75% підприємств області обслуговували військово-промисловий комплекс Радянського Союзу. На нього працювали «Ротор», радіоприладний завод, ЗТА, «Фотоприлад», «Хімреактив», «Хімволокно», «Орізон». Це виробництво на той час було найприбутковішим. Потім розпався Радянський Союз, ми залишилися біля розбитого корита, адже заявили, що наша країна позаблокова. Ракети на «Орізоні» виробляти могли, а каструлі ні. От і залишилася Сміла без основного підприємства, на якому працювало близько 25 тис. людей. Така ж доля спіткала й інші підприємства області.

Міст через Дніпро:
– Коли місто розвивалося швидкими темпами як великий промисловий центр, необхідно було забезпечити його спальними районами. Біля Панського хотіли намивати новий житловий район, і у Чапаєвці, де сьогодні дачі, там планувалося зводити спальний район на 75-80 тис. людей. За проектом місто мало бути 570 тис. І тоді виникло питання будівництва ще одного моста, щоб возити людей на роботу та доставляти продукцію, яку виробляли підприємства. Розмови, які сьогодні ведуться про виділення коштів із державного бюджету на добудову чи розширення черкаської дамби і мосту, є нічим іншим як планами.

Михайло МАЛІНІН

Про те, що робить міська влада Черкас, тепер можна буде дізнатися не лише з випуску місцевих новин, а й під час оплати квитанцій за спожиту воду, відправки листів чи візиту до лікаря. До кінця січня у Черкасах планують установити десять відеомоніторів у місцях масового перебування людей, зокрема, в абонентському відділі Черкаського водоканалу, Центральному стадіоні, жіночій консультації пологового будинку №1 тощо. Таким чином міська влада не лише звітуватиме про свою діяльність, а й допоможе черкащанам урізноманітнити свій час, поки вони стоять у черзі.

Один із таких моніторів більшість черкащан уже бачила у фойє Черкаського міськ-виконкому. Нині триває монтаж на інших об'єктах, згодом усі вони будуть об'єднані в єдину мережу. Встановлення моніторів стане частиною Інтернет-телебачення, яке незабаром з'явиться у Черкасах. Згодом черкащани в он-лайн режимі зможуть дивитися засідання Черкаської міської ради, виступи чиновників та різноманітні події, які відбуваються у нашому місті без змін і корегування. Окрім того, записуватимуться двогодинні телевізійні програми, у тому числі міські новини, які транслюватимуться синхронно на всіх моніторах.
– Завдяки цьому проекту, ми плануємо вийти на само-окупність, адже зароблятимемо гроші з комерційної реклами, яка також транслюватиметься на цих моніторах, – сподівається директор КП "Муніципальне інформаційне агентство «Черкаси» Олена Петрова.
Із моніторів черкащанам також роз'яснюватимуть, як уберегтися проти грипу, як зекономити на споживанні води, як правильно сортувати сміття тощо. Крім того, там можна буде побачити різноманітну довідкову інформацію, наприклад, графіки відключення води, перекриття руху і т.д. та соціальну рекламу.
На встановлення моніторів міська влада виділила близько 80 тис. грн. Усі монітори за-працюють уже у лютому. Їх планують об'єднати з іншими відеомоніторами, які департамент охорони здоров'я установить у лікарнях та поліклініках міста. Загалом по місту через мережу інтернет працюватиме близько 20 відеомоніторів.

Тетяна РОГОВСЬКА

На Водохреща у Черкасах діятимуть три безпечні купальні. За інформацією управління цивільної оборони департаменту житлово-комунального комплексу Черкаської міської ради, 19 січня у місті вода освячуватиметься на пляжі в районі розважального комплексу «Рів'єра», на пляжі на Митниці (перехрестя вул. Сер-жанта Смирнова – вул. Героїв Дніпра) і поблизу ТОВ «Берег-2007» («Бочка»).

Освятити воду після божественних літургій 18 та 19 січня можна у таких храмах Черкас:

Українська православна церква
Свято-Михайлівський кафедральний собор (Соборний сквер, вул. Ільїна, 212, 63-54-63).
Храм Різдва Пресвятої Богородиці (вул. Благовісна, 374).
Храм Різдва Христового (Південно-Західний район, вул. Сумгаїтська, 37).

Храм Святого апостола Андрія Первозванного (мікрорайон Митниця, вул. Героїв Дніпра, 14, тел. 72-53-54).
Храм Святого апостола Луки (на території ІІІ міської лікарні, вул. Рози Люксембург, 210).
Храм на честь ікони Божої Матері «Всецариця» (на території І міської лікарні, вул. Дахнівська, 32).
Храм на честь ікони Божої Матері «Неопалима купина» (р-н Луначарського, на території Черкаської академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля).
Храм Святого Іоанна Воїна (при військовій частині «Атобат», вул. Ільїна, 221).
Свято-Преображенський храм (м-н Дахнівка, вул. ІІ Українського фронту, 153).
ьХрам Іоанна Хрестителя (с. Хутори).
Початок хресного ходу від храму Святого апостола Андрія Первозванного (мікрорайон Митниця, вул. Героїв Дніпра, 14) та початок обряду на Дніпрі – 10.00-10.30.
Українська православна церква Київського патріархату
Свято-Троїцький кафедральний собор, площа Слави, 10, 45-28-10.
Свято-Анатоліївський храм, вул. Менделєєва, 16/2.
Храм Святої великомучениці Варвари, вул. Руставі, 25/1.
Каплиця Святих Кирила та Мефодія, б-р Шевченка, 81.
Каплиця Сергія Радонезького та Всіх Святих Землі Української на перетині вул. Добровольського та Гоголя.
Початок хресного ходу від храму – 10.30, початок обряду на Дніпрі – 11.00.

Якої погоди чекати на Водохреща?
За інформацією начальника Черкаського гідрометцентру Віталія Постриганя, у ніч із 18 на 19 січня морози сягнуть -10°С, при проясненнях можливе зниження до -15°С. Удень 19 січня варто очікувати -3…-8°С. Можливий невеликий сніг.
– На Водохреща можливе утворення льодових явищ, але товщина криги буде незначною, тому перебування на ній є небезпечним, – роз'яснив Віталій Постригань.
Із 20-22 січня очікується чергова хвиля тепла. Уночі ще будуть незначні морози до -3…-5°С, удень теплішатиме до 0…+2°С на фоні мокрого снігу.

За безпекою слідкуватимуть рятувальники
За безпекою на Дніпрі під час купань слідкуватимуть рятувальники управління МНС України в Черкаській області. Окрім установлених для зручності наметів для чоловіків і жінок, гарячого чаю із польової кухні, на кризі чергуватиме рятувальний катер на повітряних подушках «Пегас», у човні перебуватимуть водолази, а на березі за черкащанами слідкуватимуть медики.
Протягом дня у місцях купання вартуватимуть сезонні рятувальні пости «Черкаської міської комунальної аварійно-рятувальної служби».

Тетяна Мартинова
Vch14@yandex.ru

Напередодні Нового року депутати Черкаської міської ради 37-ма голосами затвердили новий генеральний план забудови Черкас. За ним наше місто житиме і розвиватиметься найближчі 20 років. Як зміняться Черкаси за два десятиріччя, що з'явиться і зникне з карти міста, читачам «Вечірки» розповідає головний архітектор Черкас, начальник управління планування та архітектури Черкаського міськвиконкому Микола Упир.

– Навіщо було розробляти новий генплан?
– Генеральний план, за яким ми донедавна жили, затверджений 1984 року. Він був розрахований на 20-25 років, тому законодавчо ми вже більше не могли за ним жити. Окрім того, змінилася економічна ситуація у країні, та й країна змінилася. За старим генпланом Черкаси мали розвиватися як місто великої хімії, що вже давно не відповідає потребам нашої громади. Тож ми потребували редагування та адаптації генплану до сучасних умов. Оновлений генеральний план зберігає наявну структуру міста. Не буде жодних «хірургічних втручань»: знесення великої кількості наявних забудов, зміни магістралей тощо. Головне завдання, яке стояло перед проектантами, – удосконалити те, що ми маємо, та усунути те, що нам заважає й надалі розвиватися.
– Які зміни передбачає новий генеральний план?
– У першу чергу ми плануємо переглянути призначення промислових територій. Зменшити їхнє значення як містоутворювального елементу.
– Як ви можете сьогодні передбачити, що через 20 років ці промислові території будуть нам не потрібні, а раптом з'явиться інвестор?
– Усі попередні генплани розроблялися на підставі політичних та економічних завдань, які ставила правляча на той час партія. Керівництво поставило завдання – затопити частину міста дніпровською водою, і все було підпорядковане цій меті. Визначили: «Камаз» – у Татарстан, а у Черкаси – хімію, і все! Ці розпоря-дження не обговорювалися, а виконувалися. Сьогодні ми не маємо тієї партії, і влада у нас міняється досить часто, тому й у містобудуванні ми керуємося зовсім іншими, професійними принципами.
Зараз кількість населення Черкас становить 289 тисяч людей. За найкращими прогнозами до 2031 року нас стане на 20 тис. більше. Тож потреби у створенні великої кількості нових робочих місць наразі немає. Окрім того, Черкаси розташовані у самому центрі України і Європи, тому не можна тут розвивати шкідливу для екології та людей промисловість.
– Виходить, що архітектори визначили, як нам жити у найближчі двадцять років?
– Це наш обов'язок, особливо тоді, коли цього зробити нікому. Слава Богу, що в архітекторів є така можливість. Ми визначили перспективи міста, і громада протягом двох років їх обговорювала. Всі важливі зауваження були враховані. І, повірте, протягом цих років я жодного разу не чув, щоб хтось сказав: «Розвиньте у нашому місті промисловість до тих обсягів, які вона мала за радянських часів».
– Як використовуватимуть звільнені площі підприємств хімічної промисловості?
– На сьогодні я не бачу, щоб вони активно звільнялися. Видозмінюється їхнє використання. Для прикладу, площі «Хімволокна» звільнилися, але вони не пустують, сьогодні там розміщено торговельно-розважальний комплекс «Екватор», сучасні види виробництва. Звичайно, ці площі не використовуються зі стовідсотковою рентабельністю для інвестора, але ж не все одразу. Потихеньку йде зміна їхнього призначення, переоснащення, перепрофілювання.
Через закриття підприємств та оснащення новітніми технологіями тих, які продовжуватимуть роботу, буде зменшуватися й їхня санітарно-захисна зона. У ній заборонене житлове будівництво. Раніше там знаходилися дачні ділянки, садові кооперативи. Тепер за рахунок скорочення цієї зони генплан дозволяє там будівництво котеджних кварталів.
– Які ще важливі для Черкас зміни містить новий генплан?
– Ми плануємо провести ревізію промислових кварталів, які розміщені на березі Дніпра, нижче за течією від вантажного порту. Там розташовані доки, приміщення рафінадного заводу, очисні споруди «Азоту», гаражі і ще Бог знає що. Це пухлина для нашого міста, адже протягом кількох кілометрів там розтяглися задвірки промислової зони. Ту територію без зменшення кількості працюючих та при збереженні її призначення ми хочемо перепрофілювати та привести до ладу. Згодом там планується намити ділянку так само, як колись була намита Митниця, на якій із часом буде розбито парк. Це не значить, що ми вже завтра візьмемося до роботи. Але сьогодні ми маємо підготувати грунт, аби наші нащадки могли втілити ці плани у життя.
– У новому генплані за-плановано зведення нових парків та скверів, де вони з'являться?
– В ідеалі усе місто має бути суцільним парком. Сказати сьогодні точно, скільки буде парків, а скільки скверів, я не можу. Але усе узбережжя – від мосту і до Червоної Слободи має бути рекреаційною зоною із пляжами, парками, набережним, де б могли відпочивати городяни.
– Що буде визначальним у житті міста? Якщо Черкаси більше не розвиватимуться як промисловий центр, то де ж працюватимуть люди і що нас годуватиме?
– Територія навколо аеропорту не годиться для зведення житлових кварталів, вона не підходить для влаштування зон відпочинку і для розміщення навчальних закладів. Єдине, для чого вона може бути використана, – для логістичних центрів. Для нас це абсолютно нова галузь народного господарства. Але Черкаси підходять для неї, як жодне інше місто країни. Ми роз-ташовані у центрі Європи і України. Візьміть Лондон й Ташкент – ми посередині між ними; Мурманськ та Анкара – ми посередині. Проектанти провели детальний аналіз, вивчали попит, тенденції розвитку світової та української економіки і дійшли висновку, що логістика – майбутнє нашого міста.
– Якщо Черкаси стануть центром логістики, то навіщо виносити за межі міста залізницю?
– Залізниця у нас як скіпка у пучці, як ніж у серці. Вона застаріла і не відповідає ні європейським, ні нашим стандартам, адже вона має бути двоколійна. Прийде час, коли нашу залізницю доведеться розгортати, прокладаючи поруч ще одну колію. І це вирішуватиметься не на місцевому, а на державному рівні, адже ця залізниця входить до системи залізничних доріг України. Уявіть на хвилину, скільки нам доведеться звільняти міської землі, аби поруч прокласти ще одну колію. Тому доцільніше буде винести залізницю за межі міста, а територію, яка у результаті вивільниться, використати для прокладання загальноміської автомагістралі. Ця дорога від мосту і вул. Менделєєва аж до Хімселища та аеропорту об'єднуватиме місто.
– Скільки коштувала розробка генерального плану інститутом проектування міст «Дніпромісто»?
– Близько 900 тис. грн., але ми ще мали витрати на аерофотозйомку, інженерні роботи. У цілому ж місто заплатило 2,5 млн. грн.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

І генплан Черкас
Протягом усього свого існування місто безліч разів зникало з лиця землі і відбудовувалося заново. До наших днів дійшли деякі будівлі, побудовані в XIX столітті, а більш ранні будівлі збереглися лише на старовинних листівках та в письмових свідченнях.
Система розташування вулиць і площ старої частини міста є одним із небагатьох в Україні пам'ятників містобудівного мистецтва.
Перший генеральний план Черкас був розроблений Вільямом Гесте 1815 року у стилі давньоримських міст із широкими довгими вулицями, що перетинаються під прямим кутом. Це була раціональна квадратно-гніздова система планувань вулиць.
Місто розбивалося на квартали, які забудовувалися по периметру. Усе необхідне для обслуговування потреб їхніх мешканців розташувалося у середині: конюшні, господарчі приміщення та вигрібні ями. До цього Черкаси забудовувалися відповідно до природного рельєфу та за бажанням городян.
Перший генплан нашого міста затверджувала не міська рада, а одноосібно імператор Олександр І.
ІІ генплан Черкас
Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна, партія та керівництво держави стали на шлях глобальної електрифікації країни. Тоді було прийнято рішення про будівництво на Дніпрі великого каскаду гідроелектростанцій, що стало причиною затоплення близько 800 населених пунктів і частини Черкас – аж до сучасної вулиці Гагаріна. Усіх людей, що залишилися без житла, необхідно було кудись розселити.
Тож виникає потреба у створенні нового генерального плану міста, відповідно до якого у Черкасах з’явилася так звана Новостройка. Цей спальний мікрорайон простягся від кінотеатру «Мир» аж до Хімселища.
ІІІ генплан Черкас
Коли радянська влада розпочала будівництво розвинутого соціалізму, населення нашого міста стало зростати дуже швидкими темпами. Люди приїжджали працювати до Черкас, і зрозуміло, що їх необхідно було десь розселяти. 1984 року було розроблено новий генплан, який передбачав побудову у Черкасах великої кількості житла. Цей план передбачав появу таких житлових масивів, як Південно-Західний район, намив мікрорайону Митниця на місці затоплених під час будівництва Кременчуцького водосховища територій. За ним значні площі Черкас віддавалися під велику промисловість.
ІV генплан Черкас
Третій генплан був легітимним до останньої сесії міської ради, яка відбулася наприкінці грудня 2011 року. Тоді депутати Черкаської міської ради 37-ма голосами затвердили новий генеральний план забудови Черкас.

Як змінювалася кількість населення Черкас
На початку ХІХ століття у нашому місті проживало близько 4 тисяч жителів.
1897 р. – 29,6 тис.
1910 р. – 39,6 тис.
1926 р. – 39,5 тис.
1939 р. – 51,6 тис.
1959 р. – 85 тис.
1970 р. – 158 тис.
1977 р. – 229 тис.
1984 р. – 267 тис.
2005 р. – 293,3 тис.
2009 р. – 289,2 тис.

Де ознайомитися із генпланом
Із матеріалами генерального плану забудови міста можна ознайомитися на сайті Черкаської міської ради www.rada.cherkassy. ua або в управлінні планування та архітектури департаменту архітектури, будівництва і землеустрою Черкаського міськвиконкому за адресою: м. Черкаси, вул. Б. -Вишневецького, каб. 321, тел. 36-01-59.

У ПЛАНАХ

Залізниця
Розробники генплану пропонують перенести залізничний вокзал та залізничну колію за межі міста (у бік сіл Геронимівка та Руська Поляна). Вивільнені землі під вокзалом та колією, яка ділить місто навпіл і ускладнює схему руху транспорту, використати для прокладання автомагістралі. Ця дорога об'єднає мікрорайони Черкас від Соснівки до Хімселища і дасть можливість розвантажити транспортні шляхи міста.

Митниця
Завершення забудови намивних територій у мікрорайоні Митниця.

Набережна
Значних змін у новому генплані зазнає берегова смуга нашого міста. Тут будуть розбиті парки, сквери та набережні, аби городяни могли вільно прогулюватися уздовж Дніпра. Також по всій лінії узбережжя заплановано прокласти дорогу.
l У проекті пропонується перенести вантажний порт до Червоної Слободи. А також привести до ладу промислову зону, що розтяглася від вантажного порту вниз за течією. Там розташовані доки, приміщення рафінадного заводу, очисні споруди «Азоту». Згодом там планується намити ділянку, на якій із часом буде розбито парк, так само, як колись була намита Митниця.

Південно-західний район
За оптимістичними прогнозами інституту демографії, до 2031 року у Черкасах проживатиме близько 310 тисяч городян. Зростання населення міста передбачає і збільшення житлової площі. Тому проектанти генплану пропонують використати під житлову багатоповерхову забудову територію полігону та колишніх військових частин, так званий мікрорайон Перемога-2. Досі не визначено, якої висотності мають бути зведені там багатоквартирні будинки. Чи це будуть 16-поверхівки, чи житлова забудова не перевищуватиме п'яти поверхів, буде визначено, коли справа дійде до будівництва.

Черкаси-2
Одним із можливих варіантів пошуку нових територій є створення намиву Черкаси-2 на Дніпрі в районі станції «Панське», де можна було б розмістити щонайменше 56 тис. черкащан. Однак головною умовою створення намиву є будівництво нового мосту.

Район аеропорту
Територія навколо аеропорту буде використана для розміщення логістичних центрів. Тут з'являться складські приміщення і всі необхідні забудови для перевезення, зберігання та розміщення вантажів.

Як зміниться місто  до 2031 року
населення Черкас:
2011 р. – 289,2 тис. осіб;
2031 р. – 310 тис. осіб;
весь житловий фонд:
2011 р. – 6109 тис. м2;
2031 р. – 8914 тис. м2;
кількість квартир:
2011 р. – 114,85 тис.;
2031 р. – 142,45 тис.;
середній розмір квартир:
2011 р. – 53 м2;
2031 р. – 62 м2;
середня житлова забезпеченість становить:
2011 р. – 20,4 м2 на жителя;
2031 р. –28-29 м2 на жителя;
кількість легкових авто на тис. населення:
2011 р. – 214;
2031 р. – 300;
довжина магістральних вулиць:
2011 р. – 133 км;
2031 р. – 212 км.

Михайло МАЛІНІН

Не встигли вщухнути пристрасті навколо об'єднання пологових будинків, як міська влада Черкас узялася «реформувати» дитячі поліклініки. Медперсонал дитячої поліклініки №2, що по ву-лиці Вербовецького, 40, уже попередили, що вони протягом цього року будуть переведені до дитячих поліклінік №1 та №3. Із району «Д» та площі 700-річчя батьки будуть змушені возити своїх хворих малюків у центр або Південно-Західний район.

У районі «Д» проживає близько 14 тисяч дітей, які обслуговуються у дитячій поліклініці №2. Батьки хвилюються, що тепер їм у громадському транспорті доведеться возити хворих дітей через усе місто до інших поліклінік.
Дитині віком до одного року щомісяця необхідно відвідувати педіатра, здавати аналізи, робити щеплення і так далі. Аби потрапити до дитсадочка, треба пройти всіх лікарів-спеціалістів. А якщо малюк захворів, треба проходити фізпроцедури, масаж, інгаляції, парафінолікування.
– У мене троє дітей, то тепер мені цілими днями треба буде їздити до інших поліклінік і вистоювати там довжелезні черги! Там своїх дітей вистачає… Як дитину вилікувати, коли вона постійно контактуватиме із хворими то в автобусі, то у поліклініці? – гнівається Ольга Рачек.
За словами голови профбюро, лікаря ортопеда-травматолога дитячої поліклініки №2 Тетяни Ільченко, у випадку закриття поліклініки важче буде не лише лікувати дітей, а й погіршаться умови праці лікарів.
– Якщо раніше педіатра викликали додому телефоном, йому, аби дістатися до хворого малюка, потрібно було пройти 2-3 квартали, то зараз ця відстань збільшиться до 12-14 кварталів. Крім того, при мізерній зарплаті збільшаться витрати у лікарів на проїзд. Більшість педіатрів уже пенсійного віку, тому вони просто звільняться. Педіатрів нині не вистачає! – стверджує Тетяна Ільченко.
Вона обурена, що представники мерії навіть не провели зустрічі з колективом. Ніхто не пояснив, чому закривають саме їхню поліклініку.
– Завідувачка відділення зайшла у сльозах і сказала: «Протягом 2012 року готуйте поліклініку до переведення», – розповідає Тетяна Ільченко.
Медикам не зрозуміло, куди їх збираються пересилити, адже у поліклініках №1 та №3 немає вільних кабінетів. Лікарі кажуть, що найбільш ефективно надавати медичну допомогу за місцем проживання хворого. Тому необхідно зберегти приміщення поліклініки №2. За словами медиків, останні років п'ять на ремонт приміщення поліклініки мерія не виділила жодної копійки. І вони самотужки за кошти батьків та спонсорів, власними руками проводили ремонт у середині приміщення.
За словами депутата обласної ради Любові Майбороди, в одному з варіантів проекту Плану соціально-економічного розвитку на 2012 рік та міській Концепції реформування охорони здоров'я на 2012—2017 роки передбачено переміщення персоналу із дитячої поліклініки №2 до дитячих поліклінік №1 та №3.
– Грошей у міському бюджеті достатньо, аби зберегти поліклініку. Близько 1,5 млн. грн. щороку виділяється на утримання зоопарку. Крім того, у 2011 році витрачено 158 тисяч на будівництво вольєра для великих хижаків, 278 тисяч – на реконструкцію зміїних експозицій. На КП «Дирекція парків» щороку виділяють 3 млн. грн. Виходить, що на звірів та фестивалі у нас гроші є, а на малюків не вистачає, – обурюється Любов Майборода. – Щоб повністю відремонтувати дитячу поліклініку №2, потрібно 3 млн. грн.
Мер Черкас Сергій Одарич заспокоює батьків та медиків:
– Ніхто не збирається закривати дитячу поліклініку №2. Я уперше від вас про це чую. Так, дійсно, приміщення поліклініки у поганому стані, проте ми намагатимемося віднайти кошти на її ремонт. Ніяких розмов про закриття поліклініки з медперсоналом ми не проводили. Тому не потрібно накаляти ситуацію на порожньому місці, – вважає Сергій Одарич.
Батьки за збереження дитячої поліклініки №2 вже зібрали більше 1,5 тисячі підписів. 17 січня о 12.00 вони за-планували провести збори біля її приміщення, на які запрошують усіх небайдужих.

Тетяна НІКІТЕНКО

Майже тридцять минулих років жителька черкаського села Нечаївка Любов Романенко носить у своєму серці нестерпний біль. І трохи не кожного дня, дивлячись на своїх двох синів та доньку, вона думає про те, що нині в неї було б не троє, а четверо дітей. Із 7 травня 1982 року, коли вона народила дівчинку в Черкаському пологовому будинку №1, ця жінка постійно живе з думкою про те, що її донька не померла, як заявили їй лікарі, а живе у прийомній сім'ї. Тому Любов Володимирівна її й розшукує.

«Яке кіло двісті?
950 грамів пиши»
– Вага дівчинки – кіло двісті. Ну нічого, й такі дітки живуть, – сказала Любі акушерка, коли зважила щойно народжену нею доньку.
Вона поклала дівчинку на сповивальний столик біля входу до пологової зали й вийшла. Дівчинка лежала там хвилин із десять, плакала, кректала. Потім доньку забрали, і згодом Люба почула, як за дверима ту акушерку відчитує лікарка.
– Хто тобі дозволяв таку вагу писати? Яке кіло двісті? Дев'ятсот п'ятдесят грамів пиши! – сердито шепотіла гінеколог.
– Ну чого ж 950? – несміливо пробувала заперечувати акушерка.
– Бо зараз дитина покакає і буде важити 950 грамів. Воно недоношене, це викидень! – не вгамовувалася лікарка.
– Медсестра промовчала, не знаю, чи вона щось там писала, чи дитину сповивала, мені ж не видко було, – розповідає пані Люба.
Вона каже, що після пологів їй довго не приносили доньку. Тож, коли інші мами годували малюків, Люба виходила в коридор. Каже, у схожій ситуації опинилася ще одна породілля, 37-річна жінка, яка народила первістка. Тільки вона лежала в іншій палаті.
– Нам обом написали, що діти народилися терміном 27-28 тижнів. Хоча у мене, я точно знаю, було майже вісім місяців, – зазначає Любов Романенко.
Вона пригадує, як кожної хвилини чекала, коли їй принесуть донечку. А тим часом зціджувала молоко та носила його в ту палату, де лежали новонароджені малюки.
– Не треба нам носити це молоко. Ми твою дитину через зонд годуємо, й у нас є чим, – не приховувала роздратування лікарка.
Минуло ще три дні. Любі знову не принесли доньку. І знову ні-хто нічого їй не пояснював та не відповідав на запитання, що з дитиною, чому не дають її годувати.
Тому Люба задумала пробратися туди, де були новонароджені дітки, аби на власні очі побачити, що ж насправді з її донечкою. Вона дочекалася тихої години й сходами прокралася на другий поверх. Там виглянула із-за дверей і, переконавшись, що в коридорі порожньо, побігла прямісінько до дитячої.
Коли відчинила двері, то побачила два кювези. Біля одного з них стояла молоденька медсестра і годувала дитину з пляшечки із соскою.
– А чию дитину ви годуєте? – тихенько запитала у неї Люба.
– Вашу, – оглянулася до неї медсестра.
– А мені лікар казала, що ви її через зонд годуєте, – здивувалася породілля. – А можна, я подивлюся на дитину?
– Тільки недовго, щоб воно не змерзло, – дала добро медсестра.
Люба підійшла до кювеза й відкрила його.
– Я за освітою – медсестра, то ж знала, якими є недоношені діти. Бо ми були на пологах, і я бачила таких малюків не один раз. А моя дівчинка не була недоношена, – запевняє Любов Володимирівна.
Вона пригадує, як подивилася на бірочку на руці доньки і прочитала на ній запис: «Романенко, дівчинка, 950 грамів». Але, каже, дитина була більшою, зовсім не схоже, щоб важила тільки 950 грамів.
У другому кювезі спав хлопчик тієї 37-річної жінки. Люба підійшла, аби подивитися й на нього. Малюк був гарненький, мицатенький, із чорним чубчиком, видко було, що він важчий за її донечку.
«Ну чого вони кажуть, що він недоношений?» – здивувалася подумки Люба. Вона подякувала медсестрі й пішла в палату. То була мить, коли вона бачила свою дитину останній раз у житті.

Дивні збіги
Доньку їй не принесли годувати й наступного дня. Але Люба вперто продовжувала зціджувати молоко й носити його у дитячу. На що лікарка постійно бурчала: «Перев'яжи груди. Все одно, якщо тобі дитину й віддадуть, вона буде штучно вигодовуватися».
Після пологів минуло п'ять днів, дитину годувати їй так і не принесли. І вона здалася – перев'язала груди, аби не прибувало молоко. Тепер пригадує, яке в ту мить недобре передчуття було у її душі, тривога просто душила й розривала її серце.
Того вечора відділенням поповзли чутки, що привезли породіллю, у якої має бути двійня, мовляв, дітки семимісячні, недоношені.
«Якщо вона народить недоношених, а там усього два кювези, то куди ж наших дітей подінуть?», – переживала Люба.
Вона пригадує, у відділенні було чути, як кричала та жінка. Але крики новонароджених ніхто так і не почув. Хоча зазвичай завжди було чути, як народилася дитина. Двійню так і не принесли у дитячу.
Наступного ранку Люба побачила, що в коридорі з'явилася та сама лікарка. У палату вона не зайшла, а сіла за столом постової медсестри й щось почала швидко писати. Люба підійшла до неї.
– Ну що? Як там моя дитина? – запитала, з надією заглядаючи в очі лікарці.
– Померли ваші діти. І ваша дівчинка, і хлопчик тієї жінки, – почула у відповідь.
Любов Романенко розповідає, що того ж дня їх із тією жінкою виписали з пологового і через чорний хід вивели на вулицю. Жінка пригадує, як пригнічено брела на зупинку, а в голові зринали слова санітарки.
– Ви не знаєте, коли віддадуть похоронити дитину? – запитала у неї тоді Люба.
– Таких недоношених не віддають. За ніжку – і в сміттєвий бак, – пробуркотіла санітарка.
Сумніви про те, що тут щось не так, у Люби ще тоді з'явилися.
– Підозріло було якось: у один день ураз помирають наші двоє дітей і того ж дня невідома жінка народжує двійню, – розмірковує Любов Володимирівна тепер.
І гірко зізнається, молода тоді була, усього 21 рік, якби поруч був хтось старший, хто б порадив, підказав. «Аби, – зітхає, – мені теперішній розум, то вимагала б, щоб показали дитину, пояснили, що з нею сталося, віддали, щоб поховати. Це вже тепер, – наголошує пані Люба, – знаєш, як, буває, торгують дітьми. Може, та жінка й не народжувала зовсім, а пологи їй імітували. Її привезли, вона покричала для форми, потім їй наших дітей і віддали».
Любов Романенко каже, що 7 травня 1982 року були другі її пологи. Адже за два роки до цієї трагедії її спіткала схожа біда. У 1980 році у Черкаській районній лікарні вона у неймовірних муках народила первістка, також дівчинку. Дитина важила 3 кілограми, але йшла.
– Ніжка дитини перегородила прохід. Лікарі не знали, що робити, крапельниці ставили та наказували мені тужитися. Я трохи не осліпла від тих потуг. Аж увечері викликали якусь лікарку, вона розрізала мене й витягла дитя. Воно померло, – продовжує далі Любов Володимирівна.
Ту дитину родина поховала, і за неї Любов Романенко завжди ставить свічку. Але другу свою дівчинку вона вважає живою. І за неї свічку ніколи не запалює. Переконана, її доньку віддали іншій сім'ї.
У підтвердження своїх слів розповідає історію, про яку дізналася з вуст своєї знайомої, коли почала вести власне розслідування. Та знайома колись працювала в архіві пологового будинку. Вона й зізналася, мовляв, є на Черкащині дві сім'ї, живуть на одній вулиці, практично поруч. А в пологовому обманом в однієї матері забрали дитину, сказали, що померла, та передали другій, бездітній. Тож чужі виростили, виховали, а рідні й не здогадувалися, що сусідська дитина – то їхня рідна кров.

Надія не помирає
Любов Володимирівна говорить, що усі ці роки вона була переконана, що ніхто правди про долю її дівчинки їй ніколи не скаже. Але надія знайти доньку, всупереч усьому, не залишала. Вона пробувала знайти знайомих у Черкаському пологовому будинку № 1, аби мати доступ до своєї історії. На жаль, так нікого й не знайшла. Тож звернулася до головного лікаря цього лікувального закладу й по-просила дати їй офіційну відповідь на запитання, від якого болить її серце і плаче душа вже майже три десятиліття.
У пологовому будинку їй сказали, що через 25 років усі архіви знищуються. Там змогли знайти лише книгу записів, по якій Любов Романенко поступала.
– У тій книзі написана та сама «халтура», що, думаю, і в моїй історії – «вагітність 27-28 тижнів, пізній викидень мертвим плодом, вага 900 грамів. 14.05.82 року виписана додому». Вони себе застрахували, – заявляє пані Люба і показує мені від руки написану відповідь із пологового будинку.
Жінка каже, що коли одержувала службову записку, то запитала головного лікаря:
– Скажіть, який у вас стаж роботи? У мене особисто 35 років медичного стажу, і я не сиділа в поліклініці, а пропрацювала в стаціонарах, реанімації, в дитячих відділеннях. То скажіть мені, що таке «викидень»?
– Це дитя, яке ні разу не зробило вдих, – почула у відповідь.
– А як же тоді та дитина, яка тиждень прожила на світі, який же це викидень і який «мертвий плід»? – у розпачі і зі сльозами на очах допитувалася Любов Романенко.
– Що я вам можу сказати, я тоді не працював і нічого про це не знаю, – відповів головний лікар.
Любов Володимирівна зізнається: всі минулі роки, особливо коли 16 років працювала у приймальному відділенні Черкаської дитячої лікарні, весь час додивлялася до дат і року народження дітей, які поступали. Їй здавалося, що повинні були привезти і її дівчинку.
Нині Любов Володимирівна працює в черкаському дитячому санаторії «Зміна». Із чоловіком Миколою Максимовичем вони виростили трьох дітей – старший син працює судекспертом, середній – інженером-конструктором, а донька – кондитером. Окрім цього, вони стали опікунами трьох племінників, у яких померла мама, і теж поставили їх на ноги.
Але завжди, коли їхня велика родина збирається разом, Любов Володимирівна ловить себе на думці, що поруч із цими дітьми могла б бути і та їхня донька, яка народилася 7 травня 1982 року. Тому вона звертається до жінок, які народжували із 7 по 14 травня 1982 року у Черкаському пологовому будинку №1 і які щось чули про цю історію, та просить їх відгукнутися.
Не так давно пані Люба ходила до ворожки, і та повідомила їй, що їхня донька жива, вона теж шукає своїх справжніх батьків. У сі-м'ї вона виховувалася разом із хлопчиком, але діти ці були нерідні батькам і самі між собою теж не кровні брат та сестра.
– Наскільки їй можна вірити – не знаю. Але ми ще написали листа на російську телепередачу «Жди меня», можливо, сама наша донька почує, що ми її шукаємо і відгукнеться, – підсумовує Любов Романенко.

Юлія ФОМІЧОВА
Анатолій Семинога часто приїздить у рідний край – на Черкащину. Він народився у Самгородку Смілянського району і не цурається свого походження. Нині він – голова Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Про те, що його приводить на Черкащину та над чим мізкує у столиці, розповідає народний депутат «Вечірці».

Досьє
Анатолій Семинога
Рік народження: 2 травня 1960 року.
Освіта: Київський державний торгово-економічний університет, за кваліфікацією економіст.
Кар'єра: моторист Київського суднобудівного-судноремонтного заводу, помічник капітана, начальник електростанції, учасник бойових дій у Демократичній Республіці Афганістан, директор ВАТ «Куявія», директор ВАТ «Марія», генеральний директор ВАТ «Агро-Рось», народний депутат 4, 5, 6 скликання.
Сім'я: одружений. Раніше був у шлюбі з відомим українським модельєром Айною Гассе. Має троє дітей.
Улюблена страва: український борщ.

– Ви щойно повернулися з Верховної Ради України. Над чим зараз ламаєте голову у парламенті?
– Закінчився не тільки пленарний тиждень, а й пленарний рік. Останній тиждень роботи був присвячений підганянню усіх питань, які не встигли вирішити до цього. Я як голова комітету з екологічних питань, звичайно, переймався прийняттям екологічних законів: нам удалося добитися внесення змін до Земельного кодексу про розпорядження землями лісового фонду. Практично всі ліси є державними, і до сьогодні було надано право місцевим радам виділяти наділи до лісового господарства до гектара. Це призвело до того, що почали будувати в лісах особняки, будинки. Існувала така практика, яка завдавала державі величезних збитків. То тільки здається, що лісовий фонд – це наше багатство. Для того, щоб нам мати середній європейський рівень, треба мати насадження лісу до 20%. Сьогодні ми маємо 11,5% лісових наса-джень, тому це серйозна проблема, яка впливає не тільки на довкілля, а й на міжнародний статус України. Головною проблемою останній пленарний тиждень було прийняття державного бюджету. Ідеальних бюджетів не буває. Практично кожен бюджет критикується. Цього року найбільше я критикую збільшення видатків на силові структури. СБУ, МВС могли б потерпіти в ці непрості часи і залишитись на рівні фінансування попереднього року. Однак витрати на них збільшились суттєво. Що мене особисто радує і за що я голосував – суттєво збільшились видатки на чорнобильські програми. Таким чином, соціальні напруги, які були в Україні, не пройшли дарма: 3,5 мільярда гривень на-правлені на збільшення пенсій чорнобильцям. Я вважаю це серйозним позитивом. Водночас збільшено видатки на оздоровлення чорнобильців. Збільшено кошти на будівництво житла. Якщо в минулому році на ці потреби було виділено чотири мільйони гривень, то в цьому – п'ятдесят.
– Цього року бюджетники Черкащини через дефіцит у бюджеті ледь не лишились без зарплати. На наступний рік експерти прогнозують другу хвилю економічної кризи. Як це може позначитися на українцях?
– Ми чудово розуміємо, що криза не закінчилася. Усі очікують другу хвилю. Ми сьогодні бачимо серйозні економічні проблеми в Євросоюзі, Греції, Британії, Іспанії. Хочемо ми цього чи ні, вони вплинуть на ситуацію в Україні, адже ринок збуту української промисловості розташований переважно в Європі. Помилка нинішньої влади, на мою думку, полягає в тому, що немає таких радикальних програм, які б давали можливість розвиватися підприємництву, українському капіталу.
Податковий кодекс не витримує ніякої критики. Сподіватись на те, що наступний рік буде легшим, не випадає: він буде або таким, як цей, або ще важчим у економічному плані. Бюджет теж ризикований. Щоб покрити 40 мільярдів гривень дефіциту, потрібна перспектива розвитку підприємництва. А держава цьому не сприяє.
– Нещодавно Ви проводили виїзне засідання комітету з екологічних питань Верховної Ради України у Черкасах. Які вже на-працювання маєте за його результатами?
– Комітет часто практикує виїзні засідання. Те, що відбулося в Черкасах, було дуже вдалим, адже ми порушили не тільки проблеми Черкащини, а й проблеми ріки Дніпро в цілому, яка є головною водною артерією нашої держави. Головне питання – створити, розробити, затвердити загальнодержавну програму на збереження Дніпра, поліпшення питної води. У Верховній Раді зареєстровано загальнодержавну програму поліпшення екологічної ситуації на річці Дніпро. Закладена сума, яка повинна бути витрачена на фінансування цієї програми, – 46 мільярдів гривень. Така величезна сума не використовувалась на екологію іще ніколи. Минулорічна програма мала фінансування на рівні п'яти мільярдів. Кошти планується витратити на поліпшення екологічної ситуації у Дніпрі, будівництво меліоративних каналів, меліорації в цілому, будівництво очисних споруд, станції очистки води для населення. У ній закладено вирішення проблем Черкаської області: будівництво дамб від Канева до Черкас, укріплення берегів, які руйнуються, будівництва очисних споруд. Це є і результатом нашого виїзного засідання.
– Ви досить часто буваєте на Черкащині, спілкуєтесь із її жителями. Які ще, крім екологічних проблем, визначаєте для регіону як пріоритетні?
– Головна проблема – безробіття, відсутність гідної заробітної плати. Поїздивши селами Черкаської області, я переконався у тому, що навіть там існують проблеми екологічного характеру, і ми працюємо над ними. Насамперед це проблеми сміттєзвалищ. Раніше ми всі вважали, що треба будувати сміттєспалювальні підприємства, які практично знищують сміття, але викидають багато токсичних речовин. Тому світ повернувся до переробки відходів. Думаю, що в Україні ця технологія має прижитися. Ми 20 років нічого не переробляли. Усе накопичували і заривали в землю. Ці проблеми слід вирішувати на високому технологічному рівні.
– Проблеми афганців вам особливо близькі, адже Ви – сам афганець…
– Так, Ви маєте рацію. Це проблема не лише афганців, це проблема всіх військових, які брали участь у бойових діях. Це проблема людей, які воювали на Кубі, у В'єтнамі, інших гарячих точках. Якщо держава посилала цих людей на війну і вони чесно відвоювали і повернулися, то вона перед ними в боргу. Я стою на боці афганців.
– Зараз по Україні пройшла хвиля страйків. Однак експерти стверджують, що точка кипіння ще не настала і страйки не мають сили. Чи не вважаєте Ви їх політичними проектами?
– Незадоволені були завжди. Я пам'ятаю, як декілька років тому, коли почалася фінансова криза, практично кожного дня біля Кабінету Міністрів проводили акції протесту. Це абсолютно правильно і нормально, це допомогає владі звернути увагу на ту чи іншу проблематику. Головне, щоб ці страйки чула влада, щоб вона на них реагувала. Якщо проводяться страйки на вулиці, отже, погано працюють політики. Такі питання повинні вирішуватися на сесії Верховної Ради. А зараз таку кількість депутатів узагалі немає сенсу тримати, адже вирішують усе кілька керівників фракцій, а депутати просто механічно голосують за те, що їм вказали.
– Ви зараз не належите до жодної партії саме через це?
– Жодна партія у нашій країні не здатна зараз вирішити інтереси людей. Партія не повинна бути створена заради одного лідера чи купки таких. Партія має відстоювати інтереси певної групи людей. На жаль, таких партій поки що в Україні я не бачу. Якщо депутат і повинен служити комусь чи чомусь, то своїм виборцям і їхнім інтересам. У нас поки що закон не здатний захищати людські цінності.
– Ви залишаєтесь близькою до села людиною. Подейкують, що навіть за косу ще беретеся…
– Я народився в селі, мої діди, прадіди, батьки – всі селяни, це закладено на генетичному рівні. Зараз за косу не візьмешся, бо зима на вулиці (сміється – авт.), але як тільки приходить весна, для мене найкращим відпочинком є робота на городі, сапання, прибирання, копання, сінокос. Але зізнаюсь чесно, у господарстві своїх батьків я усе механізував. Ручної праці там фактично немає. Ця праця особисто мені приносить величезне задоволення. Я вважаю себе селянином, людиною, яка народилася в селі, виросла в селі, і нікуди від цього не подінешся. Місто – це тільки робота.
– Чим ознаменувався для вас рік, що минув?
– Рік був непростий, у цьому році було багато розчарувань та проблем різного характеру: і політичних, і чисто людських. Я сподіваюсь, що ці проблеми залишаться в цьому році. Я сподіваюсь, що настане нова космічна ера, яка принесе Україні, що заслужила кращу долю, золоту еру процвітання і розквіту. Кінець світу не настане, але це буде переломний період у нашій державі, після якого з року в рік ми будемо рухатись не вниз, а вгору.

Михайло МАЛІНІН

Уявіть собі типову ситуацію. Ваші батьки чи інші родичі склали на вас заповіт, аби ви після їхньої смерті без проблем могли отримати квартиру та інше майно. І ви думаєте, що ви вже захищені від шахраїв? Зовсім ні. На практиці навіть заповіт не дає стовідсоткової гарантії… Спадкодавця вже після його смерті можуть визнати недієздатним і через суд скасувати заповіт. Потім з'явиться інший «спадкоємець», який шляхом певних маніпуляцій оформить квартиру на себе і швиденько її кілька разів продасть. А як не захочете з квартири виїжджати, нові власники відімкнуть вам світло та повибивають вам шибки. Не вірите? Тоді ця історія для вас.

Черкащанин Олександр Супрун два роки тому навіть уявити не міг, через що йому доведеться пройти, аби захистити квар-тиру, яку йому заповів дід… Олександр із сестрою Оксаною – сироти, батьки померли, тому їх виховував дід Василь Кваша. Коли у діда виявили пухлину головного мозку, вони разом із дідовою співмешканкою Галиною Іванівною доглядали його.
– Через півроку після смерті діда я на підставі заповіту оформив на себе у Черкасах однокімнатну квартиру поблизу перехрестя вулиць Шевченка та Сєдова та живу собі в ній. Минуло кілька місяців, і раптом я отримую повістку – з'явитися в суд про визнання заповіту недійсним. Я був у шоці, – розповідає Олександр.
З'ясувалось, що колишня співмешканка вирішила в суді оскаржити заповіт… І їй це вдалося. На підставі посмертної судово-психіатричної експертизи діда визнали недієздатним і заповіт скасували. Навіть за таких умов Олександр разом із сестрою залишаються першочерговими спадкоємцями – за правом представлення. Оскільки їхня мати є донькою діда, то вони мають першочергове право успадкувати спадщину замість неї.
Олександр Супрун знову звертається до нотаріуса та починає оформляти документи. Збирає різноманітні свідоцтва, довідки і так далі.
– Поки оформляються папери, час потроху спливає. На початку грудня – дзвінок у двері. Тоді якраз була вдома сестра, яка й відчинила. На порозі стоїть жінка і стверджує, що вона є власником квартири. Показує договір купівлі-продажу, рішення суду. Вже й нові двері привезла. Ми так і не пустили їх до хати, – розповідає Олександр.
Виявляється, що ще у вересні 2010 року Придніпровський районний суд м. Черкаси виніс рішення, за яким визнав право власності на квартиру за дідовою співмешканкою Галиною Іванівною. Суд зробив запит до Другої Черкаської державної нотаріальної контори, щоб з'ясувати, чи є ще спадкоємці на цю квартиру. І вона відповіла, що спадкова справа не відкривалась, тобто по прийняття спадщини ніхто не звертався... Але ж заповіт був зареєстрований у держреєстрі.
Зараз це рішення Олександр оскаржує в апеляції. Тим часом до нього приходять нові власники квартири, останній раз на квартиру претендував невідомий чоловік. Поки судова тяганина триває, Олександра з сестрою намагаються виселити з квартири будь-якими засобами. Нещодавно за заявою нового власника їм від’єднали світло, а наступного дня невідомі розбили каменюками вікна.
Ми по телефону зв'язались із Галиною Іванівною, щоб з'ясувати, кому зараз належить квартира. Коли ми спитали, кому квартира продана, жінка відповіла: «Нікому вона не продана. Хто це вам таке сказав?» – «Олександр Супрун». – «Він може набрехати. Він хоче все присвоїти. Самостійно прописався. …Там ще йде суд. Ще не все вирішено», – говорить жінка.
Нині Олександр Супрун по захист своїх прав звернувся до УБОЗу, прокуратури та СБУ. Він сподівається, що представники правоохоронних структур з'ясують, як так сталося, що Друга Черкаська державна нотаріальна контора у своїй відповіді суду не зазначила інших спадкоємців, адже заповіт на Олександра був нотаріально засвідчений. Крім того, він сподівається, що вдасться знайти того, хто за всім цим стоїть. Олександр сумнівається, що жінка, якій уже за шістдесят, могла самостійно це все прокрутити.

Думка із приводу
– Часто буває, що квартиру чи будинок навмисне кілька разів продають, аби у неї з'явився так званий добросовісний набувач, який придбав житло нібито законно. У цій ситуації насамперед треба захищати свої права у судовому порядку – тут можна оскаржувати рішення суду, скасовувати державну реєстрацію права власності на квартиру, вимагати витребувати її з чужого володіння і т.д. Крім того, поки триває судова тяганина, ні в якому разі не дати вселитись до квартири новим власникам, – радить юрист ПП "Юридична фірма «Результат» Максим Полішкевич.

ПЛЮС ДО ТЕМИ

Спадок за законом
Відповідно до Цивільного кодексу України, якщо немає заповіту або він скасований у судовому порядку, спадкування здійснюватиметься за законом. Відповідно до законодавства є п'ять черг спадкоємців.
Перша черга спадкоємців – діти спадкодавця, той із подружжя, який його пережив, та батьки.
Друга черга – рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як із боку батька, так і з боку матері.
Третя черга – рідні дядько та тітка спадкодавця.
Четверта черга – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
П'ята черга – інші родичі спадкодавця включно до шостого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. До п'ятої черги також належать утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
Усі спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Тобто спочатку право на спадщину мають спадкоємці першої черги, у випадку, якщо вони померли або відмовились від спадщини, право на спадок отримають спадкоємці другої черги й так далі.

Спадкування  за правом представлення
Цивільний кодекс також передбачає право на спадкування за правом представлення.
Згідно зі ст. 1266 цього кодексу, онуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері чи батькові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. Тобто у цьому випадку внуки померлого є спадкоємцями першої черги.
У випадку, коли спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, то частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Спадщина для цивільної дружини
У випадку, якщо померлий проживав у цивільному шлюбі, то право на спадкування може отримати і його цивільна дружина. Для цього в судовому порядку треба встановити факт проживання однією сім'єю.
Цивільний шлюб може підтверджуватись спільним проживанням в одному приміщенні, спільним харчуванням, спільним бюджетом, взаємним піклуванням, веденням спільного господарства і т.д.
Тому цивільна дружина повинна надати докази, які підтверджуватимуть указані вище обставини. Це можуть бути показання свідків (родичів, сусідів, друзів, знайомих), документи (наприклад, довідка із СУБу, ЖЕКу про те, що ви були прописані в одному помешканні, тощо), фотографії і так далі.

На підставі цих доказів суд повинен установити:
факт спільного співмешкання жінки та чоловіка;
взаємну матеріальну допомогу і підтримку;
взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особами;
спільне виховання дітей й інші обставини, що свідчать про проживання жінки та чоловіка однією сім'єю.

Якщо суд установить факт проживання однією сім'єю цивільної дружини та померлого, то дружина стане спадкоємцем четвертої черги. Вона зможе успадкувати майно лише за умови, якщо будуть відсутні спадкоємці попередніх черг.