Коли життя насміхається над смертю

Подолати онкохворобу допомагають вчасне звернення, непохитна віра та оптимізм

Більшість людей сприймає онкохворобу як вирок. Люди переповідають, як хтось зі знайомих помер від раку. Хоч від інфарктів й інсультів помирає значно більше людей, та ті хвороби не огорнуті таким трагізмом і приреченістю. Про випадки успішного одужання від онко чуєш нечасто, от і складається враження, що їх мало. Насправді ж самі люди, що одужали, воліють не афішувати свій діагноз, аби не турбувати рідних, не викликати жалю у знайомих. Ніхто, крім них та лікаря, може й не знати, що в них було. Бо рак – не вирок, і шанс на життя є завжди.

Якби не телевізор...
Ішов 2001 рік. Ольга Литвиненко уже з місяць почувалася зле, напосілися недуги: то запалення легень, то біль у горлі, то нежить, іще й шию потягнуло, та чомусь усе з лівого боку. З'явилася незрозуміла слабкість. От і зараз, годинку попоравшись, утомлено присіла на диван і увімкнула телевізор. Ольга Володимирівна досі дивується:
– Це ж треба було увімкнути телевізор саме тоді й на ту програму, де виступав черкаський мамолог Олег Тюрін із розповіддю про рак молочної залози та казав, що треба обстежувати не лише груди, а й лімфовузли під пахвами. А я вже місяців зо два носила під лівою пахвою ущільнення розміром зі сливу, та воно не турбувало й не боліло. І я відразу ж побігла на УЗД. Онкохвороба підтвердилась, знайшли метастази у грудях. Прооперували. Я досі дивуюся і дякую тим вищим силам, що тоді підштовхнули мене до телевізора.

Життя приреченому з Росії повернули в Черкасах
Житель Краснодарського краю у свої 48 років був приречений на мученицьку смерть від онкохвороби. У місцевому онкоцентрі йому винесли вирок – неоперабельна пухлина нижньої частини обличчя, рак IV стадії. Чоловікові лишалося повертатися додому й помирати на знеболювальних. Та він не здавався. Почувши про Черкаський обласний онкодиспансер, приїхав прохати порятунку в наших лікарів. Ті вирішили ризикнути.
– Від цього чоловіка тому відмовилися лікарі на батьківщині, бо пухлина вже дуже розрослася, – каже завідувач відділення голови та шиї обласного онкодиспансеру Олег Кравець. – Вона розповсюдилась на всю нижню частину обличчя і вже розпадалась на метастази, які пішли в лімфовузли. І якби лікарі все повирізали, то в чоловіка лишились би повністю оголеними судини, кістки, а з таким жити неможливо. Не кажучи про те, що неможливо їсти, розмовляти. Наші лікарі, вирізаючи пухлини, відразу робили хворому пластичну операцію мікрохірургічним шляхом: замінювали «з'їдені» раком частини обличчя на узяті з передпліччя м'язові тканини разом із судинами та нервами. Вони з'єднували судини та нерви, щоб тканини прижилися, і так зробили чоловікові практично нове обличчя, бо йому довелося видалити половину нижньої щелепи, м'яке піднебіння, частину щоки, кореня язика й глотки, вирізали й лімфовузли.
Нині чоловік уже третій рік як живий і цілком здоровий, про колишню хворобу нагадує лише шрам на обличчі. Завдяки тому, що лікарі відновили йому частини обличчя, він нормально розмовляє, харчується, як усі люди, а не через зонд у горлі чи животі, як то часто буває після видалення подібних пухлин.

Оптимізм – понад усе
Тетяна Борщенко після 50 років сумлінно навідувала мамолога та гінеколога, бо знала, що належить до групи ризику – у 14 років вона від раку втратила маму, а ще через 20 років від раку шлунка помер тато. А у 2008 році і в неї знайшли рак.
– Діагноз я почула якраз на Миколая, 22 травня, – згадує жінка. – Думаю, це був знак: «Це твоє випробування. Вір – і все буде добре». У перші хвилини я гадала, що мені вже кінець, та лікарі налаштували мене на позитив, і я повірила. На одному подиху перенесла й операцію, й лікування. Курс був лише на одужання, бо попереду було літо і я твердо вирішила увійти в нього здоровою. Я відчувала, що все буде добре – так і сталося. Досі я здорова й іншим кажу – не зневіряйтеся.
Ніна 26 років тому вже пережила одну операцію з приводу раку. Однак нещодавно в неї знову з'явився біль у грудях, та вона й гадки не мала, що то онкохвороба – цього разу утворення в залозі більше скидалося на нарив. Першого ж разу вона ніяк не відчувала пухлини, їй не боліло. Тож тепер і не била тривогу, тим паче, що стільки років минуло. Однак щось ніби силоміць штовхало її до лікаря.
– Почувши діагноз, я сказала, що не хочу робити ніяких операцій, бо вже, мабуть, віджила своє, – розповідає жінка. – Попрохала лікарів тільки виписати знеболювальні уколи, щоб пережити муки, допоки не вмру. Але вони мене відмовили й прооперували. Рак видалили, та в мене відкрилася виразка, тиждень рятували і витягли. Тепер думаю, що якщо я все це пережила, якщо мене з того світу все ж витягли, то таки треба завершувати лікування й жити далі, бо навіщось я ще на цьому світі потрібна.

СЛОВО ФАХЫВЦЯ

«І по вірі вашій буде вам»
Є люди, що перенесли по 3-4 операції з приводу пухлин і досі живі. Якщо людина поставила собі за мету жити – вона житиме. Когось тримають на світі діти, когось – старі батьки чи кохана людина. Підтримка рідних і коханих – це потужний стимул до одужання. І навпаки, є жінки, яких чоловік полишає після операції, кинувши цинічно: «Мені жінка без грудей не потрібна». Хвороба – це, по суті, перевірка подружжя. Один у тяжку хвилину підтримує, інший розвертається і йде. Та усяка людина, що одужала від онкохвороби, уже по-іншому дивиться на життя та цінує кожну його хвилину.

У тому, що хворі виживають, чимала заслуга їхньої сили духу й прагнення до життя. Олег Кравець наголошує, що успіх у подоланні хвороби залежить від чутливості пухлини до лікування, від ступеня злоякісності її клітин, від імунітету хворого, проте й психологічний чинник не слід відкидати. Людина, що повірила в своє одужання, налаштована оптимістично, зазвичай одужує швидше. А от песимізм, зневіра ще більше пригнічують її й уповільнюють одужання. Головне – вірити, що все буде гаразд. У цьому сенсі віра суттєво допомагає лікуванню.
За законом діагноз хворого не повідомляють нікому, окрім нього, навіть найближчим родичам. Та іноді навіть хворому краще було б нічого не знати. Головний лікар обласного онкодиспансеру Віктор Парамонов розповідає:
– Якось було: чоловік, направлений на операцію, був упевнений, що помре. Мовляв, від раку ж помирають. Його випадок був нескладний, лікарі знали, що хворий житиме, та той, як-то кажуть, «їв себе поїдом». Тоді лікар запросив його в кабінет і сказав йому: «Та немає у вас ніякого раку, не переживайте. Ми вам тільки пухлину видалимо, підлікуємо, й поїдете додому». Після того хворий піднісся духом і справді швидко одужав. Іншого ж пацієнта направили з району на дообстеження. Відтоді, як у нього запідозрили хворобу, він зчорнів, схуд, почав погано почуватися, зібрався уже писати заповіт і готуватися до похорону. Проте обстеження виявило, що його новоутворення – не злоякісне. І чоловік «ожив» просто на очах у медиків.
– Загалом вдається вилікувати до 58% онкохворих (згідно з нашими даними п'ятирічної виживаності), тобто більш як половину, – каже Віктор Парамонов. – Дуже важко лікувати стравохід, підшлункову залозу, печінку, не дуже успішно – шлунок, пухлини центральної нервової системи. Добре виліковуються рак шкіри та вчасно виявлені рак молочної залози й онкогінекологія. Зараз рятують таких хворих на рак крові, за яких років 15 тому навіть і не бралися, маючи діагноз “мієлоїдна лейкемія”. Онкохірургія стає мікрохірургією, операції стають складніші, багатоетапні, тривають по 7 і більше годин, проте людині зберігають орган. Та навіть найсучасніше лікування буває безсиле при занедбаному раку, тож зволікання може мати летальні наслідки…
Ксенія Шапошник
eddyvc@ukr.net

Залишити коментар

Ваше повідомленя