Опозиція – у позиції?

krylohlop@yandex.ua, 067-905-91-37

Попри всі заклики Юлії Тимошенко, народні маси не піднімаються на «загальнонаціональне повстання проти режиму Януковича». Більш невдалого часу для організації «народного повстання», ніж пізня весна, годі й придумувати. Бо недарма в народі кажуть, що своя картопля – ближча до тіла, ніж чужі ідеї...

«Демократичні сили» нині пожинають плоди власних же помилок за всі попередні 5 років. Замінивши ідейних прихильників на кар'єристів та перебіжчиків, сформувавши свої партійні списки переважно з «інвесторів», так звані демократи втратили владу, втратили зв'язок із народними масами і втратили моральну перевагу перед Партією регіонів. Отримуючи на виборах 2004—2007 років наші голоси, «демократичні сили» зледачіли та змарнували час і довіру. Відчувши ціну власних помилок у перші місяці президентства Януковича, тепер вони створюють «комітети порятунку» і закликають черкащан піднятися на повстання. Проте самі черкащани уже напевно не знають – чи можуть допомогти?

Хто ж може потенційно очолити протестний рух у Черкасах? Хто може покликати на барикади так, що люди не просто послухають, не просто змахнуть скупу чоловічу сльозу від промови оратора, а й дістануть із шухляд вицвілі помаранчеві хусточки і кількатисячним натовпом підуть штурмувати обл-держадміністрацію? У романтичні часи початку 2000-х, коли дерева були великими, а протестні мітинги – велелюдними і не проплаченими заздалегідь, справжніми народними трибунами були тодішній мер Володимир Олійник, «нашоукраїнець» Микола Булатецький, б’ютівець Ігор Єресько, соціаліст Олексій Малиновський, комуніст Володимир Єщенко. У далекому 2002 році всі вони виводили натовпи черкащан на антипрезидентську акцію «Повстань, Україно!». Що ж тепер? Як кажуть у таких випадках, «иных уж нет, а те – далече». У БЮТі з пятьох керівників обласного штабу троє вже голосують із провладною коаліцією. «Наша Україна» деморалізована. Авторитетної та консолідувальної фігури у теперішньої опозиції в Черкасах немає. Так само, як і немає єдиної опозиції (власне кажучи, як і не було єдиної команди «помаранчевих» при владі). Чвари в середині «демократичного табору» схилили їхніх прихильників до гіркого висновку, що в боротьбі за свої цілі – кожен сам за себе. «Демократична роздрібненість», власне кажучи, й унеможливила потужні соціальні виступи під час розпалу економічної кризи взимку 2009 року. Бо тодішні протестувальники не вийшли єдиним фронтом, а розбіглися по «клубах за інтересами». А інтереси ці дуже різні: одних хвилювали недоступні кредити та нахабство колекторів, другі незадоволені зростанням комунальних платежів, третіх обурювали спроби підвищити податок із транспортних засобів, четверті просто обурювалися тим, що владі було на-чхати і на перших, і на других, і на третіх. «Обпікшись» на багатьох політиках, люди обережніше придивлялися до витоків новітніх громадських рухів та до прізвищ їхніх організаторів – а чи не стирчать, бува, чиїсь уже знайомі вуха над автомобільними клаксонами чи аполітичними транспарантами?.. Можна докоряти протестувальникам у відсутності єдності, закидати їм вузькість їхніх «дрібновласницьких» інтересів та окремішність. Але, за великим рахунком, громадянське суспільство формується саме таким тривалим еволюційним шляхом, а не за один день під заклики того чи іншого «вождя» прийти на заздалегідь сплановане «повстання»… І є позитив у тому, що громадські організації та рухи почали формуватися не під певного «месію», а під вирішення певної проблеми чи заради донесення поглядів певної соціальної групи.

Володимир Ленін небезпідставно вважав, що будь-яка громадська дія повинна мати свою соціально-економічну основу, а ідея може рухати гори тільки тоді, коли ця ідея оволодіває народними масами. Яка ж соціально-економічна основа може бути закладена під тими «протестами», до яких закликає Юлія Тимошенко? Спробуємо проаналізувати. Усе пізнається в порівнянні. Теперішня економічна ситуація – може, й не фонтан порівняно хоча б із 1990-им роком. Але порівняно з шоковою осінню 2008-го, весна-2010 має досить непоганий вигляд. По-перше, ціни – стабільні, курс долара – менше вісьмох гривень, продуктів на полицях – удосталь. На додачу заворушився і знову почав наймати робітників завод «Богдан»; завдяки «НІБУЛОНу» оживають і судоходство на Дніпрі, й економіка Чигиринщини.

Більш невдалого часу для організації «народного повстання», ніж пізня весна, годі й придумувати. Навіть той же Ленін це зрозумів, і після «квітневих тез» нагорі броньовичка навесні 1917 року засів у підпіллі, переховувався в шалаші, писав книжки та готувався до кращих часів. Більшовики прекрасно розуміли, що після сповненої надій весни обов'язково настане похмура осінь, і ось тоді народні маси вже нікуди від них не дінуться. Є такий анекдот про те, як поручик Ржевський навчав свого товариша спокусницьким прийомам ловеласа – що краще дві години перечекати, ніж півгодини вмовляти.

Кажуть, що своя картопля ближча до тіла, ніж чужі ідеї. «Помаранчеві» політики так і не винесли уроку з подій 2004 року – що народ насправді піднявся не за Ющенка чи Тимошенко, а за себе. Якщо команда Януковича своїми діями буде дратувати людей і не створить бізнесу сприятливого середовища, люди самі вийдуть на вулиці. Але не зараз. І якщо вийдуть – то не факт, що за Юлію Володимирівну. А вийдуть за свої цілі.