Прощавай, вождистська демократіє?

Попередній Президент Леонід Кучма заважав розвитку громадянського суспільства, але разом із тим не довів до логічного кінця встановлення диктатури. Оця нелогічність зрештою і вибухнула помаранчевою революцією. Президент Віктор Ющенко офіційно проголосив демократію та свободу слова. Але разом із тим третій Президент закликав вважати демократичними тільки ті партії та тих політиків, що були причетними до Майдану. А ті в свою чергу щиро вважали «свободою слова» тільки свободу власного слова, а не слова опонентів. Оці суб'єктивізм та нелогічність, врешті-решт, призвели до того, що Ющенко втратив шанс переобратися на другий термін, а поняття Майдану та «помаранчевості» викликають тріпотіння хіба що в серцях «вузького кола обмежених осіб».

Із приводу завершення президентства Ющенка дехто вже починає трагічно заламувати руки. Мовляв, якщо немає Віктора Андрійовича в президентському кріслі – значить усе, пропала Україна. Якщо доля країни стовідсотково залежить тільки від прізвища першої особи – тоді давайте відверто визнаємо, що останні 5 років насправді не мали жодної причетності до розвитку демократії та громадянського суспільства, а просто були роками правління лагідного царя. І до чого тут тоді демократія? До речі, саме демократія і передбачає можливість законної зміни вищого керівництва країни.

Дехто вважає, що з втратою популярності силами «помаранчевого» кольору Україна втрачає свій шанс на демократію. Чи справді це так? Шість-сім років тому БЮТ і «Наша Україна» дійсно відрізнялися від кучмівських сил наявністю внутрішньої демократії та схильністю до дискусій. Лише потім з'ясувалося, що «партії демократичного вибору» насправді за своєю суттю є партіями вождистського типу. А внутрішні дискусії насправді були викликані розбіжністю бачення партійців стосовно того, що може думати вождь із того чи іншого приводу. Категорії правди, правоти й справедливості типовий вождь сприймає як абсолютні та неподільні з власною позицією; брехню, несправедливість і бруд – як об'єктивні синоніми позиції своїх опонентів. Тому внутрішнє життя «партій демократичного вибору» передбачало наявність «смотрящих» та регулярні чистки рядів. Зрештою, все це було вождистською демократією. Тепер або до вождизму, або до демократії і напрям визначає не той «вождь», якого оберемо 17 січня чи 7 лютого, а ми з вами – своїми думками та вчинками впродовж наступних 5-ти років.

Тетяна ЄЩЕНКО

 

Залишити коментар

Ваше повідомленя