22 червня о 4-й годині ранку

Валентина ВАСИЛЬЧЕНКО

Іринці Колесниковій у 1941 році було 10 років, коли 22 червня мати відправила доньку погостювати до старшої сестри на літні канікули. Сестра вийшла заміж за льотчика і мешкала на аеродромі в Сальцях Ленінградської області.

Німецький ас строчив по дітях із кулемета

23 червня аеродром бомбили. Із будинків вибігали жінки, діти. Фашистські льотчики поливали їх кулеметним вогнем. До цього часу Ірина Василівна не може забути посмішку німецького аса, який строчив по ній, маленькій дівчинці, кулеметною чергою.

Почалася евакуація населення. Іра опинилася із сестрою на Ішимській переправі. На військовому аеродромі, куди прибули евакуйовані родини військових льотчиків, залишилося всього дві сім'ї. Сестра побігла в військкомат по документи і затрималася. Сім'я евакуйованих полетіла, а Іра залишилася. Незабаром дівчинка дізналася, що літак із біженцями наші прийняли за фашистський і розстріляли. Так, через те, що сестра запізнилася на літак, вони дивом обоє залишилися живими.

Сестра добилася, щоб її відправили на фронт. А 10-річна Іра опинилася в евакуації в селі Тинькові Івановської області. На вагонах поїзда з евакуйованими людьми були намальовані червоні хрести, які нагадували, що в потягу перебувають лише поранені і мирні люди. Але їх нещадно бомбили. Люди ховали в дорозі вбитих і їхали далі.

Діти відразу подорослішали. У школі висіла велика карта. Вранці уроки починалися з того, що педагоги на карті відзначали останні зведення боїв радянських військ. Книжки мали лише вчителі.

Люди зі страхом чекали на похоронки з фронту. В родинах розігрувалися трагедії. Ірина Василівна згадує про долю молодої вчительки Ганни Олексіївни. Жінка була вагітною. Її чоловік воював на фронті. Прийшло повідомлення, що він загинув. Під час передчасних пологів померла дитина вчительки.

Ганна Олексіївна пішла на фронт, щоб помститись фашистам за смерть чоловіка. Вона писала дітям зворушливі листи. Незадовго до Перемоги в 1945 році вчительку вбили фашисти.

Поле мерзлої картоплі рятувало дітей від голоду

Дітям доводилося нелегко. Вони голодували. Продукти видавали за картками. На базарі можна було виміняти щеницю – зелені листки від капусти. Їх сікли і солили. У школі учням видавали 50-грамові булочки. Із нетерпінням діти чекали 14 години дня, коли в шкільній їдальні видавали гарячі обіди – ріденький супчик із краплею крупи.

Влітку сестра купила на Іванівському комбінаті мануфактури стрічки і залишила Ірі. Ірина вимінювала в селян на кілька метрів стрічки 2 склянки пшона, 2 картоплини і з того й жила. Діти, як могли, допомагали фронту, ходили по хатах і збирали брухт. Люди жили бідно, і господині часто вирішували, що краще залишити в хаті – чайник чи каструлю? Більше ніякого посуду не було. Повагавшись, на брухт віддавали чайник. Іра з подругами відвідувала тиловий шпиталь, читала пораненим вірші, писала листи, прасувала бинти, чистила картоплю. Вона ходила по хатах і збирала для фронту теплі речі. Ірину забрала до себе літня жінка. Троє її синів пішли воювати на фронт, і бабця жила одна в хаті.

Голова сільради дозволив людям перекопати поле з мерзлою картоплею, щоб хоч чимось можна було підхарчуватися. Він розкрив силосну яму з капустою і дозволив людям брати корм худобі.

Важко було дістати хліба. Пекарня в селі працювала один день на три-чотири дні. Лягаючи ввечері спати, Ірина мріяла, коли зможе вдосталь наїстися хліба.

Навчання в школі розпочиналося 1 жовтня. Ціле літо і вересень учні працювали в колгоспі. Горбатий бригадир Сергій Мамаєв призначив десятирічну Іру старшою над учнями. Він дав дівчинці воза з кобилою. Діти перевертали, сушили сіно. Вила були важкі, виснажені від голоду діти ледь піднімали їх. Цукру не було. На листя буряка клали чорниці і запікали в печі. Запеченою чорницею ласували, як надзвичайними ласощами.

Москва салютує перемогам над фашистами

У 1943 році відгукнулися батьки. Мама продовжувала жити в їхній квартирі в Москві. Іра повернулася додому, пішла вчитися в рідну школу.

Вона пам'ятає перший салют, який Москва давала на честь переможців у битві на Курській дузі. Москвичі обіймали одне одного і плакали. У кожного на фронті воювали рідні. В сім'ї Іри били фашистів шестеро – батько, сестра, зяті, в 1945 році всі вони повернулися додому живими.

У школі дітям, чиї батьки загинули на фронті, видавали ордери, а на них вручали парусинові туфлі. Учні мастили взуття гуталіном і форсили, немов модельним.

Ірина вчилася на відмінно і як відмінниця отримала один ордер на туфлі, а на другий ордер їй видали шкільну форму.

Ірина Василівна пам'ятає урок математики в школі, велику класну дошку. Сувора вчителька математики впіймала Ірину на підказці і наказала залишити клас. Дівчина стояла в коридорі. Назустріч їй біжить директор школи Зяблева, обіймає за плечі ученицю, пригортає до себе: «Колесникова, дорогенька, війна закінчилася!»

Продзвенів дзвінок, Ірина нетерпляче чекає, коли з класу вибіжать однокласники. Але вчителька тримає учнів у класі на перерві. Ірина як вихор влетіла в клас і на повні груди закричала: «Ура! Війна закінчилася!» Клас вибухнув радістю. Багато дівчаток сміялось і плакало водночас – вони отримали похоронки на батьків. Таким Ірині Василівні запам'ятався день 9 травня 1945 року.

Тієї весни до Іри прийшло і перше кохання. Повернувся з фронту її сусід Петро Колосков. Сімнадцятирічний юнак пішов добровольцем на війну і повернувся додому бувалим фронтовим офіцером. Петро ніколи не любив розповідати про війну.

Іра закінчила десятирічку, отримала вузівський диплом педагога і вийшла заміж за Петра, змінила дівоче прізвище Колесникова на Колоскова. А чоловіка направили працювати в Черкаси.

Дніпро переходили вбрід, а Черкаси тонули в садах

Ірина Василівна пам'ятає Черкаси 1953 року, коли приїхала сюди з чоловіком. Це був невеличкий райцентр, у якому розташувалася велика військова частина. Жінку вразили чепурні хатинки-мазанки. У центрі міста стояла двоповерхова пошта.

Ще не з’явилося Канівське водосховище. І по вулиці Пушкіна вона, молода вчителька, спускалася до Дніпра. Мілку річку можна було перейти вбрід. Чоловік любив катати дружину на човні. На протилежному березі Дніпра села тонули в садках. Селянки виносили до шляху фрукти й овочі в кошиках, масло, сир, сметану.

Люди були привітні, щирі серцем. Ірина Колоскова отримала призначення працювати в школі № 4. Педагоги поставилися до колеги доброзичливо. Усі програми викладалися українською мовою.

– Звідки ви, корінна москвичка, знаєте українську мову? – запитували в неї педагоги.

– Від вас, – відповідала Ірина.

Перший випуск її класу припав на 1959 рік. Відтоді випускники різних років навідують улюблену вчительку двічі на рік – на День учителя і на День педагога.

Вона пишається своїми учнями і вважає, що недаремно прожила життя. Адже стільком дітям вона дала путівку в широкий світ.

Її донька вийшла заміж за випускника маминого класу. Ірина Василівна чотири десятки літ віддала школі. Останнім часом працювала завучем школи № 9. Звідти і пішла на пенсію.

9 років тому помер її чоловік. Але Ірина Василівна не замкнулася в своєму горі. Вона активно працює в міській спілці ветеранів війни.

Ми маємо бути вдячні сивочолим ветеранам за прекрасну традицію, започатковану в Черкасах, збиратися на пагорбі Слави 22 червня о 4-й годині ранку...