Смер­тель­на спе­ка

Жи­те­лі Чер­ка­щи­ни лю­то вби­ва­ють за де­ше­ві хар­чі, ста­рі ре­чі та дур­ні об­ра­зи

Олег Лит­ви­нен­ко

zakon999@ukr.net, 067-47-08-392

Ці­на жит­тя – са­ло, ва­рен­ня і ста­рий ки­лим

Тра­ге­дія, що ста­ла­ся у Таль­но­му, мо­же слу­гу­ва­ти пер­шою ілюс­тра­ці­єю зазна-ченого вище. Там приб­лиз­но опів­но­чі до 91-річ­ної ба­бу­сі прий­шла Смерть. Зро­би­ла во­на це у виг­ля­ді її зна­йо­мо­го злид­ня, який, про­жив­ши май­же 50 ро­ків, ро­зу­му не наб­рав­ся, за­те на­був чіт­кої за­леж­ності від чар­ки. Ос­тан­ній знав, що ба­бу­ся мешкає од­на. Тож за­хис­ти­ти її бу­де ні­ко­му.  По­тай­ки він сподівав­ся, що две­рі бу­дин­ку май­бу­тньої жер­тви бу­дуть не­зам­кне­ни­ми. Од­нак це спо­ді­ван­ня не вип­рав­да­ло­ся. Неп­ро­ха­ний ві­зи­тер що­си­ли вда­рив по шиб­ці вхо­ду й от­ри­мав мож­ли­вість без­пе­реш­код­но две­рі ві­дім­кну­ти. Гос­по­ди­ня зро­зу­мі­ла, що у ха­ті щось не­га­разд, і вий­шла по­ди­ви­тись. Це бу­ло ос­тан­нє, що пен­сі­о­нер­ка встиг­ла зро­би­ти: на­пад­ник схо­пив її за шию. І не від­пус­кав доти, по­ки все не бу­ло скін­че­но...

Мер­тву гос­по­ди­ню вбив­ця так і за­ли­шив ле­жа­ти на до­лів­ці. Сам же пі­шов у се­ре­ди­ну бу­дин­ку – знай­ти щось, що, за ло­гі­кою зло­чин­ця, ста­ло б слу­гу­ва­ти гідною ці­ною за стра­че­не чу­же жит­тя. Од­нак, що мож­на знай­ти у ха­ті ста­рень­кої ба­бу­сі, яка з мо­ло­ду до ста­рос­ті пра­цю­ва­ла чес­но, дер­жав­ну зем­лю не про­да­ва­ла і  де­пу­татсь­ку пен­сію не от­ри­му­ва­ла? То­му близь­ко кі­лог­ра­ма цук­ру, бан­ка са­ла, за­кат­ка ва­рен­ня  та по­дер­тий ста­рий ки­лим – усе, що кат знай­шов. Здобич, як бачимо, без­цін­на, бо ніх­то за неї не дасть і копійки... Чо­го вбив­ця не че­кав, так це то­го, що йо­го вик­ри­ють за лі­че­ні го­ди­ни. У ньо­го вдо­ма опе­ра­тив­ни­ки знай­шли і без­за­пе­ре­чні до­ка­зи йо­го про­ви­ни. Най­мен­ше, що йо­му сві­тить за вбивс­тво ба­бу­сі, – це ро­ків де­сять про­вес­ти у в'яз­ни­ці. І вий­де він звід­ти вже не­міч­ною хво­рою лю­ди­ною, яка ні­ко­му не пот­ріб­на.

Уби­ли за пен­сію і кор­тик

Мож­на тіль­ки уя­ви­ти той жах, який від­чу­ла жін­ка з се­ла При­віт­не Зо­ло­то­нісь­ко­го ра­йо­ну... Ко­ли во­на зай­шла у бу­ди­нок  су­сі­дів – по­важ­них у се­лі пен­сі­о­не­рів, то не змог­ла по­ві­ри­ти сво­їм очам: із зак­ри­вав­ле­ною го­ло­вою у кух­ні си­дів ді­дусь. Йо­го зас­тиг­ла по­за   свід­чи­ла тіль­ки про од­не – він мер­твий. Од­нак це ще бу­ло не все: у сусід­ній кім­на­ті у ка­лю­жі кро­ві ле­жа­ла йо­го дру­жи­на. Ті­ло вби­тої нак­ри­ва­ло прос­ти­рад­ло. Ста­рень­ка бу­ла дуже по­би­та... Крик жа­ху примусив су­сі­дів з ін­ших бу­дин­ків при­біг­ти на до­по­мо­гу...

– Про ли­хо, що ста­ло­ся, се­ля­ни по­ві­до­ми­ли до чер­го­вої час­ти­ни Зо­ло­то­нісь­ко­го МВ ГУ МВС, – ко­мен­тує на­чаль­ник ГУ МВС Ук­ра­ї­ни в Чер­кас­ькій об­лас­ті пол­ков­ник мі­лі­ції Ва­ле­рій Дер­но­вий. – Увесь осо­бо­вий склад місь­квід­ді­лу бу­ло вик­ли­ка­но по три­во­зі.  Слід­чо-опе­ра­тив­на гру­па розпочала  кро­піт­ку ро­бо­ту зі вста­нов­лен­ня об­ста­вин ці­єї тра­ге­дії. Як з'я­су­ва­лось, піс­ля ог­ля­ду су­до­во-ме­дич­но­го ек­спер­та, ді­дусь по­мер від ін­суль­ту, який нас­тав у ре­зуль­та­ті силь­но­го уда­ру в ділянку го­ло­ви.

Роз­слі­ду­ван­ня мо­то­рош­но­го вбивс­тва відра­зу зіштовхну­ло­ся з кіль­ко­ма па­ра­док­са­ми. Пер­ший: у прес­та­рі­лої па­ри не бу­ло во­ро­гів. Жи­ли ці лю­ди мир­но, од­но­сель­ці їх по­ва­жа­ли. Дру­гий па­ра­докс полягав у то­му, що гра­біж­ни­ки, які жертвами оби­ра­ють пен­сі­о­не­рів, на­да­ють пе­ре­ва­гу се­ред них, як пра­ви­ло, оди­но­ким. А до цих по­тер­пі­лих час­то на­ві­ду­ва­ли­ся ро­ди­чі. Ді­дусь усе жит­тя слу­жив на фло­ті, був дос­від­че­ним міч­ма­ном. Йо­го дру­жи­на чес­но до­мо­гос­по­да­ри­ла. Ве­ли ці лю­ди прис­той­ний та здо­ро­вий спо­сіб жит­тя і з усі­ля­ки­ми по­кидь­ка­ми не зна­ли­ся...

То­му най­більш до­ціль­ною для слідс­тва ста­ла вер­сія, що до вбивс­тва пев­ним чи­ном ма­ють причетність та­кі зло­чин­ці, які у кри­мі­на­лі не но­вач­ки. І, швидше за все, по­бу­ва­ли у міс­цях поз­бав­лен­ня во­лі. Це при­пу­щен­ня цілком під­твер­ди­ло­ся.

Дій­сно, кіль­ка ра­ні­ше су­ди­мих міс­це­вих мо­ло­ди­ків ма­ли ін­фор­ма­цію, що ді­дусь от­ри­мує хо­ро­шу війсь­ко­ву пен­сію. І хо­ча роз­мір її був до­сить сим­во­ліч­ний – лише 1200 гри­вень, зло­чин­ці ви­рі­ши­ли, що і ці гро­ші не зайвим бу­де у ко­ли­шньо­го мо­ря­ка заб­ра­ти.

У ве­чір тра­ге­дії во­ни прий­шли до ді­ду­ся до­до­му і за до­по­мо­гою пог­роз та ру­коп­рик­ладс­тва ста­ли ви­ма­га­ти, щоб гос­по­дар від­дав гро­ші. Баб­ці у той мо­мент у ха­ті не бу­ло...

Аби ді­дусь став більш поступливим, йо­го по­би­ли. При­чо­му не прос­то, а ку­ла­ка­ми по го­ло­ві. У цей мо­мент до­до­му по­вер­ну­ла­ся гос­по­ди­ня. По­ба­чив­ши роз­пра­ву над чо­ло­ві­ком, жін­ка за­го­ло­си­ла. Роз­го­лос не вхо­див у роз­ра­ху­нок бан­ди­тів. І уда­ри по­си­па­ли­ся на ба­бу­сю. Це не до­по­мог­ло; гос­по­ди­ня про­дов­жу­ва­ла кри­ча­ти. То­ді її уда­ри­ли шість ра­зів но­жем у гор­ло...

Ко­ли гос­по­да­рі пе­рес­та­ли по­да­ва­ти оз­на­ки жит­тя, на­пад­ни­ки знай­шли їх­ні гро­ші та де­що із зо­ло­та. Не пог­ре­бу­ва­ли заб­ра­ти з со­бою на­віть імен­ну на­го­ро­ду ко­ли­шньо­го мо­ря­ка – кор­тик.

Піс­ля под­вій­но­го вбивс­тва бан­ди­там ні­чо­го не за­ли­ша­ло­ся, як ті­ка­ти ку­дись по­да­лі. Ма­буть, аби роз­жи­ти­ся гро­ши­ма, щоб за­ляг­ти «на дно» в ін­шо­му ра­йо­ні, во­ни ско­ї­ли на­пад на ван­та­жів­ку. Од­нак це вбивць не вря­ту­ва­ло: їх до­сить швид­ко схо­пи­ли. До ре­чі, щоб пе­ре­ві­ри­ти стан пси­хі­ки всіх зат­ри­ма­них (ад­же вбивс­тво сі­мей­ної па­ри бу­ло ско­є­не з па­то­ло­гіч­ною жор­сто­кіс­тю), їх, перш ніж по­се­ли­ти на на­рах, нап­ра­ви­ли на пси­хі­ат­рич­ну ек­спер­ти­зу.

Ней­мо­вір­но, але факт

Як нам роз­ка­зав ко­лиш­ній на­чаль­ник від­ді­лу з роз­слі­ду­ван­ня убивств Олек­сандр Фо­мін, най­час­ті­ше опе­рам із кар­но­го роз­шу­ку до­во­дить­ся роз­слі­ду­ва­ти не якісь гуч­ні за­мов­ні вбивс­тва (їх трап­ля­єть­ся, сла­ва Бо­гу, ма­ло), а са­ме зло­чи­ни, де ос­нов­ни­ми учас­ни­ка­ми (об­ви­ну­ва­че­ни­ми та по­тер­пі­ли­ми) вис­ту­па­ють кров­ні ро­ди­чі. Цей па­ра­докс пси­хо­ло­ги по­яс­ню­ють прос­то: незважаючи на со­ці­аль­ні штам­пи, са­ме близь­кі лю­ди най­час­ті­ше по-спра­вжньо­му не­на­ви­дять одне од­но­го, а не якісь сто­рон­ні.

Залишити коментар

Ваше повідомленя