Дяка з кулаками

Пенсіонерка витримала удари війни,
однак упала від ударів тієї, кому робила тільки добро

– Рятуйте! Вбивають! – кричала пенсіонерка зі Смілянського району Любов Павлівна Макарова. Але за високими парканами сусіди її не чули. Закривавлену, з перебитим переніссям старень-ку привезли до лікарні. Але там не знайшлося вільного місця. Дільничний інспектор міліції заспокоїв, мовляв, бабцю, все буде гаразд, сусідка заплатить за розбиту пральну машину, ви помиритеся, а решта – не наша справа. Прокурор порадив шукати правди в судах. Один адвокат, який узявся за справу пенсіонерки, згодом відмовився відстоювати її інтереси і повернув старенькій узяті від неї гроші. Інший узявся захищати престарілу фронтовичку, а нині лише руками розводить, мовляв, у судах правди не шукають.

Їй було сімнадцять,
і була війна
Історію її життя можна знімати в голлівудських серіалах. До війни Люба працювала бухгалтером у сільпо. Коли німці атакували Радянський Союз, коханого дівчини, Степана, забрали до армії. А на-ступного дня прийшла повістка і Любі. Невдовзі дівчина написала заяву йти обороняти Вітчизну добровольцем, і її відправили в школу молодших командирів дорослішати і вчитися воювати.
Степан повернувся до рідного села доліковувати тяжкі рани і дізнався, що його кохана Люба на фронті. Вона вже прийняла перший бій під Воронежем. Перше поранення отримала під Гомелем, коли зенітниць накрило бомбами. Любу Макарову контузило. Воєнний Львів залишився у пам'яті довгими ешелонами, красивою станцією і запеклим бомбардуванням. Дівчина ховала подруг і йшла далі. Під Краковом зенітницю Любу Макарову посікло осколками – вона отримала тяжкі поранення в живіт, груди, плечі, руки, ногу. Це трапилося 8 березня 1945 року. У шпиталі хірурги збирали дівчину по частинах. Вона вижила і попросилася доліковуватися в санчастині рідного полку.
Із полком вона йшла до Берліна. Зупинилися за 16 кілометрів. Зенітниць розмістили в маєтку поміщика. Люба з дівчатами квартирували в будинку для робітників. Тільки лягли спати – тривога. “Знову в наступ”, – майнуло в голові. Аж раптом командир полку оголосив: «Товариші! Гітлер капітулював. Перемога!» Дівчата кинулися в обійми одна одній, цілувалися, стрибали від радощів. Ніхто не спав до ранку.
Люба згадувала подружок Лілю Мяльцину, Розу Шуршину, які всього місяць не дожили до Перемоги. Дівчат накрило бомбою.

ЇЇ воєнне кохання
Тяжкі рани не загоювалися, і Любу Макарову відправили доліковуватися у військовий шпиталь під Москвою – в Орєхово-Зуєво. Там і зустрілася сержант Люба Макарова з полковником Іваном Товкесом. Іван Антонович був кадровим військовим, пройшов Фінську війну. В 1941 році командував ротою у 243-му зенітно-артилерійському полку, потрапив в оточення під Шауляєм, зумів вийти до своїх і виніс прапор полку. Із тим полком дійшов до Одеру, сам став командувати полком. Під час форсування Одеру полковнику Івану Товкесу відірвало обидві ноги. Так він опинився у шпиталі.
Чи думала Люба про кохання? Він же був полковником, а вона – сільський бухгалтер, військовий сержант. Дівчина не знала, що полковник Товкес писав командиру її частини, цікавився її долею.
Наказ про демобілізацію прийшов після капітуляції Японії. Дівчатам-зенітницям дали трофейні подарунки – сукні, відрізи на костюми. Додому добиралися довго, ешелони з демобілізованими військовими часто простоювали. Кожний район посилав до поїздів полуторку по демобілізованих земляків. Любу супроводжувала медсестра – в дорозі в сержанта відкрилися рани на ногах. Біля полуторки чекав молоденький лейтенант. Почувши прізвище Люби, він вигукнув: «Ви сестра героя Федора Макарова!» Так вона дізналася, що брат Федір залишився живим. Він був на два роки молодший за Любу. Лише вони удвох і повернулися з фронту до рідної неньки. Федору ще судилося прожити лише п'ять років. Як кадрового військового його відправили служити в Оренбурзькі степи на полігон, де випробовували атомну зброю. Він отримав смертельну дозу опромінення. Фронтовик помирав тяжко, страждав від гострого болю.
Удома на Любу чекали дві звістки. Дівчина дізналася, що її Степан вивчився на юриста і оженився. Мати подала дочці листа, і Люба з подивом прочитала, що їй пише безногий полковник, з яким вони познайомились у шпиталі, кличе до себе, повідомляє, що має гарну роботу, квартиру. Люба відписала, що не тільки па-м'ятає його, але й кохає. І запропонувала приїхати до Покровки. Й Іван приїхав. У селі й зіграли весілля.
На фронті дівчатам-зенітницям давали пігулки проти запліднення. Коли звільняли в запас, повідомили, що ніколи не матимуть дітей, хіба що, можливо, станеться диво. Диво таки сталося, бо Люба народила сина Юрка. Він виріс, став директором авіаційного заводу, порадував батьків трьома онуками. Зараз у Любові Павлівни вже троє правнуків. Ось тільки син прикутий до ліжка після важкого інфаркту.

Сусіди
Чоловік народився у Тальному. Його завжди тягнуло на батьківщину. Коли обоє стали пенсіонерами, Іван Товкес наважився на переїзд. Хату купили у Смілі. До рідні – рукою подати. До того ж, в Івана Товкеса були власні «Жигулі». Переїжджали в Україну в 1986 році, якраз у Чорнобилі вибухнув атомний реактор. Син із сім'єю залишився на Уралі.
У сусідах виявилася молода жінка. Її звали Анжела (ім’я змінено). Любов Павлівна вчила її і пиріжки пекти, і гарні сукні шити. Допомагала чим могла, заходила у гості. Та й Анжела часто заходила до героїні війни. Поки жінки поралися біля шиття з викройками, дід Іван на ліжку грався з малюком – первістком Анжели. Взагалі, Любов Павлівна жаліла Анжелу, в якої друге дитятко – донечка – народилася інвалідом.

Жорстока «вдячність»
Із Росії Любов Павлівна привезла нові пральні машини «Сибір-6». В одній вона сама прала, другу позичила Анжелі. Те позичання тривало десять років. Однак бабця не нагадувала про це доти, поки її «Сибір-6» остаточно не зламався. І Любов Павлівна попросила Анжелу її машину повернути: самій же потрібно у чомусь прати.
Якось Любов Павлівна повернулася з городу і остовпіла – біля порога хати стояла пральна машина, яку вона десять років тому позичила сусідці. Та була потрощена, ніби її з даху кидали. І це при тому, що Анжела божилася, що віддасть бабці машину у цілковитій справності. Була пізня година, і старенька тривожити сусідів не наважилася. Вранці 20 вересня 2005 року вона підвелася вдосвіта, підмела подвір'я. Глянула на годинник, стрілки показували сьому годину. Побачила, що й Анжела вже порається, і вирішила провідати сусідку.
Любов Павлівна пригадує, що встигла лише прочинити хвіртку сусідського обійстя та промовити єдине слово: "Анжело... "Мабуть, сусідка була не у доброму гуморі. Можливо, вона розлютилася від думки, що пенсіонерка зараз почне з'ясовувати стосунки за поламану пральну машину. А як ще пояснити те, що несподівано Анжела вдарила пляшкою, яку тримала, по обличчю старенької. Бабця впала на землю як підкошена. Вона встигла підвестися, але за другим ударом знову впала і підвестися вже не змогла. Вона кричала на всю вулицю: «Анжело, побійся Бога, що я тобі зробила? Рятуйте! Вбивають!» Але ніхто не прийшов на порятунок. Закривавлену, з переламаним переніссям, запухлим оком того ж ранку Любов Павлівну бачили двоє жінок, які приходять до неї вишивати.
Перша судово-медична експертиза чомусь відрізнялася від записів лікаря-травматолога, який 20 вересня в лікарні оглядав побиту жінку. Було призначено другу комісійну експертизу. Але її зробив один експерт. У лікарню бабця лягла лише через тиждень, бо там не було вільних місць. У старенької і до цього часу болить око, в яке вдарила сусіда скляною пляшкою, вона на нього майже не бачить. Її травми чомусь кваліфікували як легкі тілесні ушкодження.
Любов Товкес вижила у минулій жахливій війні, щоб отримати поразку від тієї, кого пенсіонерка мало не виростила і кому допомагала чим могла. І престаріла жінка розгублено запитує: «То чи існує правда на землі?» А у веранді стоїть розбита пральна машина, нагадуючи про людську жорстокість і черствість.

Валентина Васильченко

Залишити коментар

Ваше повідомленя