Микола БАБАК: «Я патріот не стільки України, як Черкащини…»
В номері: 2010 №12 від 28 Березень, 2010, 20:03
любов до Черкащини, плани на майбутнє та колишню і сьогоднішню владу
– Особисто для мене нічого не змінилося. Я не полетів у хмари, а як був на землі, так і залишився на ній стояти.
– Від тієї влади я отримав лише розчарування. Ми чекали перемін і покладали великі сподівання на помаранчеву владу. Проте вона, на жаль, не виправдала їх, розчарувала й увігнала у велику депресію мільйони українців. Скажу навіть більше: помаранчеві вожді – це ганьба України історичного масштабу. Українську історію та традиції я відроджував до Ющенка і буду відновлювати після нього. Навіть якщо завтра до влади прийде Йосип Сталін, я продовжу свою роботу. Я не герой, а звичайна людина, яка працює у сфері культури і любить свою справу. На щастя, таких, як я, досить багато.
– Цьогоріч премія склала 130 тис. грн. Поділіть ці гроші на чотирьох (саме стільки людей працювало над монографією), тож особисто я отримаю 32 500 грн. – це не бозна-яка сума, щоб роздумувати над тим, на що її витратити. Напевно, я просто надрукую додатковий наклад моно-графії.
– Тисяча примірників.
– Видання продається у Києві, але коштує воно по-різному: у Верховній Раді його продають за 3,5 тис. грн., у «Науковій думці» – за 2,2 тис. грн., а я продаватиму – за 1,6 тис. грн. Хотілося б, щоб бізнес придбав цю монографію для дітей у бібліотеки і навчальні заклади, бо тисяча примірників – це надзвичайно мало, тому це вважається раритетним виданням.
– Моя дружина Вероніка впорядковувала і готувала монографію до видання, автор текстів – Олександр Найден, художник книги – Олексій Матвєєв. Книга змогла побачити світ завдяки підтримці та фінансуванню колишнього губернатора області Олександра Черевка і мого друга-бізнесмена Ігоря Потапенка.
– Колись друзі запросили мене з'їздити до Польщі подивитися, що то таке – закордон. Коли я зайшов на їхній базар, то наткнувся на силу-силенну старовинних ікон, які там продавали. Серед них були й унікальні зразки української ікони Середнього Подніпров'я. На той час у мене вже було кілька десятків таких ікон. Побачене у Польщі мене надзвичайно шокувало, адже якщо наші ікони продавали там, то ними могли торгували і в Італії, і в Німеччині… Відтоді я почав збирати свою колекцію: через знайомих, оголошення у газетах та й просто, їздячи селами, викуповував і вимінював образи в людей, купував їх у антикварних магазинах… Кошти від своєї літературної та мистецької діяльності я витрачав на те, аби придбати кращі зразки українського іконопису. Я позбавив себе всього, звичайних людських радощів – усе було покладено на збирання колекції.
У ході роботи стало зрозумілим: колекція не може належати лише мені, вона має значення національного масштабу. То ж ця робота повинна мати логічне завершення, чим і стала монографія.
– Звичайно, я про це навіть не думав. Просто не вмію працювати інакше. Коли щось роблю, всі знають, що зроблю це найкраще. Підтвердженням цього є моя участь 2005 року у Венеційському бієнале*, де я представляв Україну. Свою монографію планував зробити настільки добре, як тільки зможу. Але навіть не сподівався, що в Україні ніхто нічого подібного не спроможний створити.
– На Львівському книжному форумі вона стала «Кращим виданням форуму». На ХІ Всеукраїнському рейтингу «Книга року-2009» перемогла у номінації «Візитівка» і взяла гран-прі.
– У цьому немає нічого дивного. Думаю, що всі люди творчого ґатунку пройшли етапи від римування нецензурної лексики до розуміння найвищих канонів мистецтва. У творчості колишнього Бабака були елементи PR-кампаній, адже для того, щоб на тебе звернули увагу, ти маєш видати те, що зачепить, на що зреагують.
– Оскільки так високо була оцінена моя перша монографія, хочу створити значно кращу книгу, яка називатиметься «Сільська фотографія Середньої Наддніпрянщини». У ній я опишу свою колекцію, яка налічує чотири тисячі фотографій. Планую залучити фонди музею Івана Гончара і фонди Володимира Недяка. Йдеться не про задовільнення особистих амбіцій, а створення надзвичайно високого у культурному сенсі видання. Сільська фотографія – абсолютно не досліджена тема, тому її вивчення стане культурною бомбою. Окрім того, спільно з Олександром Найденом ми плануємо видати монографію «Уманські розписи». Мрію зняти мінімалістичне кіно, тільки дайте завершити мені всі свої проекти.
– На фоні цих досліджень планую серйозно взятися за образотворче мистецтво, тож наступної осені зустрінемося на моїй персональній виставці.
* Глосарій. Венеційський бієнале – одна з провідних виставок сучасного мистецтва, що проходить у непарні роки у Венеції.
ПЛЮС ДО ТЕМИ
10.06.1954 року.
спеціальна незакінчена.
Член Національної спілки художників;
заслужений художник України;
лауреат Національної премії Т.Г. Шевченка.
Народна ікона – це специфічний вид народного мистецтва, вона сповнена християнсько-релігійною і фольклорною духовністю. У своїх роботах народні іконописці перетворювали канонічні образи на більш реалістичні, вносячи в них риси своїх родичів, близьких, односельців. На багатьох іконах Богородиця подібна до звичайної української жінки, Великомучениці ж Варвара, Параскева та Катерина схожі на красивих, круглолицих українських дівчат, Миколай – мудрий, благочинний чоловік.
Монографія написана на основі колекції ікон Миколи Бабака, яка налічує понад 500 експонатів. До неї увійшли репродукції ікон із колекції черкаського художника і ґрунтовне наукове дослідження, написане спільно з доктором мистецтвознавства Олександром Найденом.
Історична довідка
Республіканську премію імені Тараса Шевченка засновано 20 травня 1961 року Постановою Ради Міністрів УРСР. Нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва і кінематографії.
Першими Диплом та Почесний знак лауреата 9 березня 1962 року отримали Павло Тичина, Олесь Гончар у галузі літератури і Платон Майборода в галузі музики.
Від 23 квітня 1969 року Республіканська премія отримала назву «Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка».
22 червня 2000 року, згідно з Указом Президента, найвища нагорода в Україні в галузі культури набула нового статусу: «Національна премія України імені Тараса Шевченка».
Упродовж 1962—2007 років Шевченківською премією відзначено 566 персоналій і 8 колективів.
Присудження Національної премії сьогодні провадиться Указом Президента України щорічно у п'яти номінаціях. Важливо, що колектив авторів твору, висунутий на здобуття Національної премії, не може становити більше ніж три особи, а колектив виконавців – більше ніж п'ять учасників.
Національна премія присуджується авторові чи виконавцеві один раз за життя.
Лауреатам Національної премії Комітетом виплачується грошова частина, розмір якої щороку визначає Президент України.
Коментарів поки що немає.