«Пік­кар­дійсь­ка тер­ція»: «Під наші пісні видужують люди»

У гос­ті до «Спі­во­чих ве­чо­рів», які тра­ди­цій­но три­ва­ють у Юві­лей­но­му пар­ку, за­ві­та­ли учас­ни­ки ві­до­мої в Ук­ра­ї­ні і за її ме­жа­ми во­каль­ної фор­ма­ції «Пік­кар­дійсь­ка тер­ція». «Ве­чір­ці» вда­ло­ся пос­піл­ку­ва­ти­ся з учас­ни­ка­ми ві­до­мо­го сек­сте­ту. Са­ме в на­шо­му міс­ті гурт вис­ту­пав із ритм-сек­ці­єю – ба­ра­ба­на­ми й пер­ку­сі­єю, чим «за­ве­ли» пуб­лі­ку й дві­чі ви­хо­ди­ли на біс.

Те­тя­на РО­ГОВСЬ­КА

redaktor20051@yandex.ru, 096-339-99-42

 Фото Ігоря ЄФІМОВА

– На що ви орі­єн­ту­є­те­ся у до­бо­рі пі­сень?

Ан­дрій Кап­раль: У то­му, які піс­ні спі­ва­ти, ми орі­єн­ту­є­мо­ся ви-нятково на свої сма­ки, а не на сма­ки слу­ха­чів. На наш кон­церт мо­же прий­ти пов­ний ам­фі­те­атр слу­ха­чів, і ко­жен дру­гий мо­же хо­ті­ти щось інак­ше. Вго­ди­ти слу­ха­че­ві не мож­на, то­му  тре­ба ро­би­ти пе­ре­кон­ли­во те, що ти хо­чеш зро­би­ти, і до­нес­ти йо­го до слу­ха­ча.

– Не­за­ба­ром ви свят­ку­ва­ти­ме­те пов­но­літ­тя – 18 ро­ків, як іс­нує ваш гурт. Як ви по­чу­ва­є­теся на ці 18 ро­ків – це для вас пе­рі­од зрі­лос­ті, юнос­ті?

Ан­дрій Кап­раль: Ми ро­зу­мі­є­мо, що в ро­ках ми додали, що ми фі­зі­о­ло­гіч­но ста­рі­є­мо, але на­ша ду­ша, на­ші вра­жен­ня, емо­ції не да­ють нам від­чу­ти се­бе стар­ши­ми ні на один день, ніж то­ді, ко­ли ми вий­шли на сце­ну. А по­чи­на­ли ми, ко­ли нам бу­ло по 17 ро­ків.

– Ка­жуть, що за ці 18 ро­ків у вас 14 спіль­них ді­тей на­ро­ди­ло­ся...

Ан­дрій Кап­раль: Уже 15.

– У вас особ­ли­ва ма­не­ра ви­ко­нан­ня пі­сень. Ви якось го­ту­є­те го­лос пе­ред кон­цер­том?

Слав­ко Ну­дик: Най­го­лов­ні­ше пе­ред кон­цер­том, аби ні­я­ка ско­ти­на нас­трій не зіп­су­ва­ла.

Ан­дрій Кап­раль: Ди­ву­ють­ся та­кож то­му, як ми стіль­ки ро­ків мо­же­мо спі­ва­ти у львівсь­ко­му клі­ма­ті. За тем­пе­ра­тур­ними по­каз­ни­ками, за во­ло­гістю – опа­дами ми май­же як Бри­та­нія. А вза­га­лі все за­ле­жить від доб­ро­го нас­трою, про­фе­сі­о­на­ліз­му й від то­го, нас­тіль­ки ми від­по­чи­ли пе­ред кон­цер­том.

– Го­во­рять, що під ва­ші піс­ні доб­ре на­род­жу­ють­ся ді­ти.

Ан­дрій Кап­раль: Упер­ше ми діз­на­ли­ся, що на­ші піс­ні до­по­мог­ли ви­ду­жа­ти лю­ди­ні, ко­ли на­ша му­зи­ка ви­хо­ди­ла на та­ких но­сі­ях, як ау­ді­о­ка­се­та. Надій­шов лист, у яко­му жін­ка дя­ку­ва­ла нам за му­зи­ку, яка  до­по­мог­ла її ди­ти­ні ви­ду­жа­ти. А ро­ків п'ять то­му нас зап­ро­си­ли на при­ват­ний вис­туп до Ки­є­ва. Ніх­то не го­во­рив, для ко­го ми спі­ва­ти­ме­мо, що за по­дія свят­ку­ва­ти­меть­ся. І вже пе­ред ви­хо­дом ор­га­ні­за­тор по­ві­дом­ляє, що піс­ля пер­шої піс­ні до нас пі­дій­де жін­ка. І дій­сно, на сце­ну вий­шла жін­ка й ска­за­ла в мік­ро­фон: «Сьо­год­ні рів­но рік мо­їм трьом до­неч­кам. Я ду­же тяж­ко пе­ре­нес­ла ва­гіт­ність, у ме­не бу­ли склад­ні по­ло­ги. Але я вмика­ла піс­ню „Сад ан­гель­ських пі­сень“, і ме­ні ста­ва­ло лег­ше. Сьо­год­ні рік мо­їм до­неч­кам, я би вас про­си­ла зас­пі­ва­ти цю піс­ню».

– Од­но­го ра­зу ви гра­ли у фут­бол із ка­то­лиць­ки­ми ченцями. Що це за іс­то­рія?

Ан­дрій Ша­ва­ла: Це бу­ло в Ри­мі. Ми їз­ди­ли на зап­ро­шен­ня гре­ко-ка­то­лиць­кої цер­кви на свя­то Дня ма­те­рі. Мо­ло­ді хлоп­ці з Бра­зи­лії й Ар­ген­ти­ни ви­рі­ши­ли зіг­ра­ти з на­ми у фут­бол. Але бу­ли не­рів­ні умо­ви. Ми гра­ли на твер­до­му ас­фаль­тно­му пок­рит­ті бра­зиль­ським пляж­ним м'я­чем, який був на­би­тий піс­ком. Ми прог­ра­ли з ра­хун­ком 5:0. А один отець на­віть зла­мав ру­ку.

– Ви вис­ту­па­ли і в  мі­сцях поз­бав­лен­ня во­лі… Що це за пуб­лі­ка, як вас сприй­ма­ли?

Сла­вко Ну­дик: Цей кон­церт ор­га­ні­зо­ву­вав пись­мен­ник Юр­ко По­каль­чук. І в ньо­му бра­ли участь май­же всі львівсь­кі ко­ман­ди. Ми вис­ту­па­ли у ко­ло­нії по­си­ле­но­го ре­жи­му. Бу­ло ду­же ці­ка­во та мо­то­рош­но. Я ду­маю, що дех­то з тих лю­дей, які там пе­ре­бу­ва­ють, ус­ві­дом­лю­ють, що во­ни зро­би­ли по­мил­ку. І та­кі лю­ди зас­лу­го­ву­ють на нор­маль­не ставлен­ня до се­бе і на кон­церт.

– Ви спі­ва­є­те 13-ма мо­ва­ми. А яки­ми во­ло­ді­є­те?

– Пот­рош­ку ко­жен із нас во­ло­діє ті­єю чи ін­шою мо­вою. Але, ро­зу­мі­є­те, іс­пансь­ку або ес­тонсь­ку мо­ву склад­но вив­чи­ти, як і всі ін­ші, 11-ть. Ми бу­ли би ге­ні­аль­ни­ми, як­би їх усі зна­ли.

– Чо­го ви най­біль­ше бо­ї­те­ся, ви­хо­дя­чи на сце­ну?

Слав­ко Ну­дик: Піймати облизня. Ад­же для нас го­лов­не – до­нес­ти дух і енер­ге­ти­ку до лю­дей. І як­що хтось із ар­тис­тів го­во­рить, що бу­ла по­га­на пуб­лі­ка, не вір­те. Це прос­то він нев­да­ло вис­ту­пив.

Ан­дрій Кап­раль: Завдяки Бо­го­ві й лю­дям, які до нас при­хо­дять, слів ми не за­бу­ва­є­мо. Ми спі­ва­є­мо не під фа­не­ру, і кож­на лю­ди­на про­ба­чить, як­що ми за­бу­де­мо сло­ва. Це не є най­біль­шим грі­хом.

Ви­яв­ля­єть­ся…

 Пік­кар­дій­ці не спі­ва­ють у Ве­ли­кий піст.

Ан­дрій Кап­раль: У Ве­ли­кий піст ми не ор­га­ні­зо­ву­є­мо кон­цер­тів. Але як­що хтось зап­ро­шує чи то на кор­по­ра­тив, чи то на якийсь вис­туп, ми їде­мо. Я вва­жаю, що 50 днів у ро­ці мож­на утри­ма­ти­ся від то­го, що­би ро­би­ти за­ба­ви. Ми є хрис­ти­я­нами.

Пас­порт сек­сте­ту «Пік­кар­дійсь­ка тер­ція».

Точ­ка від­лі­ку та на­род­жен­ня «Пік­кар­дійсь­кої тер­ції» – 1992 рік.

Пер­віс­ний фор­мат – два­над­ця­ти­го­ло­сий мі­ша­ний хор сту­ден­тів Львівсь­ко­го дер­жав­но­го му­зич­но­го учи­ли­ща ім. С. Люд­ке­ви­ча.

Склад: Ан­дрій Кап­раль – те­нор, Во­ло­ди­мир Яки­мець – те­нор, Ярос­лав Ну­дик – те­нор-уні­вер­сал, Ро­ман Ту­ря­нин – ви­со­кий го­лос, те­нор, Бог­дан Бо­гач – ба­ри­тон, Ан­дрій Ша­ва­ла – бас.

2010 ро­ку во­каль­на фор­ма­ція ви­пус­ти­ла свій пер­ший DVD із за­пи­сом жи­во­го кон­цер­ту у Львівсь­кій опе­рі.

Залишити коментар

Ваше повідомленя