Мотронина каторга
В номері: 2010 №8 від 25 Лютий, 2010, 22:44
Вона ніколи не нарікає на життя і на тяжку долю. Каже, на все воля Божа. Усі свої випробування пройшла з честю і чистою совістю. Її життя – це приклад нам усім, щоб пам’ятали і знали, що ті, хто живе поруч із нами, можуть потребувати допомоги, головне – не відвернути голови від людської біди і вміти вчасно подати руку. Тільки тоді ми можемо називати себе людьми...
Дитинство Моті закінчилось того самого дня, як померла її мати. Трирічна дівчинка пручалась на руках якоїсь жінки, яка принесла її на цвинтар, коли ховали неньку, та так сильно, що та не втримала дитину, і за мить Мотя опинилась у ямі на домовині. Хтось із чоловіків поліз діставати дитину. А та обіймала чорну труну, плакала і просилась до мами.
У хаті порожньо і холодно. Мотя і її молодший братик сидять на прохолодній лежанці і дивляться на батька. А той за столом схилив кучеряву голову на руки і про щось годинами думає.
Десь за місяць привів мачуху. Молода, ще була дівкою, але погодилась вийти за вдівця. У селі її недолюблювали, мала зле серце і завжди принижувала хлопців, тому ті не поспішали одружуватись зі сварливою дівкою. Бідолах-сиріт мачуха не злюбила відразу. Скоро встигла налаштувати проти нещасних і рідного батька. Спочатку спали діти на печі, та потім мачуха переселила їх під піч. Там, на кочергах та рогачах, і дивились свої гіркі сни малюки. Годувала сиріт буряками, а іноді і зовсім не давала їсти. Підуть малі на подвір’я, назбирають кізяків – тим і харчуються.
Якось поїхав батько на базар, а мачуха мерщій за Мотю, ходімо, мовляв, до сусідів погуляємо, там тобі і гостинця дадуть. Дівчинка повірила і погодилась. Та Мотю в кожух замотала і пішла. Дійшли до криниці. Не встигла дитина й отямитись, як опинилась у воді. А мачуха повернулась додому. Врятували Мотю сусіди, які бачили, як вкидала щось у криницю молодиця. Батько увечері повернувся, тоді і принесли Мотю додому. Посварив молоду дружину, але та відбрехалась, мовляв, Мотька сама в криницю скочила.
Щодень молода мачуха знущалась над бідними дітьми, а то якось відкрито сказала чоловікові, щоб завіз їх світ за очі, інакше покине його. Батько погодився. Посадив дітей на потяг і повіз. Братика в Осиповичах висадив, а Мотю далі відправив. Далеко в лісі залишив, а сам утік. Були б вовки роздерли, та вчасно циганська родина підоспіла – врятували дитину. Не довго пожила дівчинка у циган. Забрали дитя до притулку, а то, бачиш, цигани кочують, куди їм грішним дітей виховувати. Плакала Мотя за своїми спасителями: і пестили її тут, і годували, і гріли в холод. У притулку розпитали Мотю за рідних та й відправили назад до батька, а ось братика так і не знайшли...
Підростала дівчина, вже і працювати в райцентрі влаштувалась у однієї жінки, прибирала та їсти варила, аж тут війна. Чоловік господині на фронт пішов, а та марно часу не гаяла – з німцями гуляла. Якось повернулась Мотя з базару, а там її господиня нервується, не може хусточки знайти і все Мотю звинувачує, навіть бити почала. Плаче дівча, проситься, не брала, мовляв, хусточку, а та ніби й не чує. Коли і німець підоспів. Розпитав, що сталось, знайшов хустку – за шафу впала, та ще й посварив жінку за те, що на сироту руку підняла. А невдовзі чоловік господині листа прислав, що додому повертається. Тоді та і вирішила Моті спекатись, аби не видала її зв'язків із ворогом, набрехала на дівчину фашистам, а ті швидко до Німеччини й відправили.
Працювала Мотя на фермі в одного німця. Вставала рано, лягала пізно. А якось складала сіно з господарем, коли забіг брат німця і повідомив тому, що загинув під Сталінградом його старший син. Старий німець тільки зойкнув, а потім схватив вила і встромив їх у тіло Моті. Напівживу дівчину підібрали полонені французи, чергували по черзі біля пораненої і таки врятували.
... Після війни Мотя в Черкасах улаштувалась на роботу. Довгенько по квартирах ходила, а потім поселили її в гуртожиток. У кімнаті вона жила з молодими дівчатами. Ті, звісно, насміхались із жінки. Називали бабою і щоразу шукали нагоду познущатись над старшою сусідкою. Захищала Мотрону Федорівну тільки одна дівчина Оля, вона ж навчила 50-річну жінку грамоти. А коли дізналась історію її життя, почала писати у вищі інстанції. І таки добилась – дали Мотроні Федорівні житло – однокімнатну квартиру. Тримала жінка в руках ордер і не вірила, що хоч на старість має щось своє.
...У квартирці Мотрони Федорівни затишно, пахне травами і ладаном. На столі і на стінах ікони, а в куточку стола – її щоденник, у якому вона записує спогади про своє життя. Щоразу з кожним новим реченням вона пригадує батька, який її бив і покинув у темному лісі ще маленькою і якого вона й досі любить, пригадує маленького братика, якого вже, мабуть, ніколи не побачить, пригадує мачуху, яка народила потім батькові дітей-калік, пригадує німецький полон і приниження.
А ще вона плаче: і не від того, що тяжкі спогади повстають у пам’яті, а від бездушності сучасного світу, від того, що бачить, як люди викидають на смітник хліб, як ті ж самі люди гублять свої душі в гріху. А ще вона лікує. І молитвою, і своїми чудодійними наварами з трав. Лікує і душі людські. І за кожного молиться, аби не було ніколи біди...
Світлана Тараканова
Коментарів поки що немає.