Свята Трійця…
В номері: 2010 №3 від 20 Січень, 2010, 21:30
Заради майбутніх дітей Людмила покинула чоловіка, дім і знайшла прихисток у монастирі
На Трійцю в храмі людно. Щойно служба закінчилась, а люди все йдуть та йдуть. Хоч і задуха, а поспішає православний люд свічечку в храмі поставити, образам поклонитись, у гріхах своїх тяжких покаятись...
Через тисняву пробираюсь на подвір’я. Там теж спекотно, але свіжий подих літнього вітру трохи полегшує загальний стан. Присіла на лавочку під вишнею – затишно, спокійно. Поруч жінка примостилась, а біля неї двійко діточок, на вигляд ніби близнята – хлопчик і дівчинка. Діти охайні, чисті, ввічливі, обійняли матусю з обох боків і радісно щебечуть про службу, про причастя, про те, як у храмі людно, про якогось отця Василя, як той справно служив. Такі молоді, а такі обізнані в церковній справі, думаю. І вже з цікавістю починаю розглядати своїх сусідів. Діти ніби з ікони намальовані – русяві обоє, з рум’янцем на щічках, що ангелочки. Та й мати, ще зовсім молода жінка, – красуня, без гриму. Ось вона – натуральна жіноча врода, думаю. Ні тобі тонаків, ні тобі туші, все природно і так прекрасно, не те, що я, – без косметики за поріг ані руш.
Відтак мої малі сусіди, чмокнувши неньку, побігли до молодого священика, який щойно вийшов із храму. Не стримуюсь і починаю розмову з сусідкою.
– Близнюки?– запитую.
– Так, – відповідає жіночка. – Мої молодшенькі.
– То ви ще діток маєте?
– Маю, – радісно відповідає незнайомка. – Он мій старшенький, – показує на молодого священика рукою, до якого щойно приєднались близнята.
– Зрозуміло, то ви родина священика! – радісно роблю висновки.
– Та ні, ми без батька живемо, вже більше 20 років. Так Господь нас сподобав, на правильний шлях направив. Старшенький мій, Василь, уже священик, молодші теж у семінарії навчаються.
– Як, – перепитую, – усі троє і всі пішли одним шляхом?
Співрозмовниця помітила моє неабияке здивування і ствердно кивнула головою.
– Щаслива ви жінка, і мати щаслива, коли у вас дітки такі. А чоловік ваш де, помер? – перепитую.
– Живе, щасливий, одружений, має високий чин, але нам і без нього добре, – зітхнула сусідка.
Де жа вю
Поки ми спілкувались із Людмилою (так звати мою співрозмовницю), до нас підсіли дві жінки. Молодша втирала сльози, які так і котились градом, а старша, напевне, свекруха, повчала бідолаху, та так, що навіть нам стало незручно.
– Бач, що вигадала, батюшку вона питала, чи можна аборт робити? Мене потрібно слухати. Йому байдуже – тобі весь вік потім страждати. Затям собі: у мого сина кар’єра, бізнес, а ти влізла. Я попереджала, не смій вагітніти, Костикові потрібно рухатись уперед, а не з тобою в пелюшках весь вік провести. Досить одного, старців понаводиш, зашморг моєму синові. Кине він тебе, навіщо йому засмоктана домогосподарка?
Скільки б ще тривало таке повчання, не відомо, але не витримала Людмила.
– Як не соромно вам говорити такі жахливі речі? Невже ви – мати? Ви не маєте права навіть так називатись.
Схоже, що останній така різка заява була не до вподоби, і, залаявшись на Людмилу, жінка покинула невістку та стрімко пішла на вихід.
Нещасну звали Світланою, їй 23, вона має маленького сина, якому виповнився рік, і ось знову вагітна. Її чоловік – Костик – не проти, а ось свекруха зі світу ладна звести. Ми заспокоїли жінку, дали води попити.
«Гріх – це ти», – сказала свекруха
Доля цієї молодої жінки нагадала Людмилі власні пережиті страждання, про які вона вирішила нам розповісти.
Людмила зростала у звичайній родині інженерів-будівельників. Після педучилища пішла навчатись в університет на геолога, мріяла про далекі мандрівки, про ночі біля багаття – десь там, на Далекому Сході, і, зрештою, про велику родину за одним столом у новенькій квартирі. Але то були тільки дівочі мрії.
Свого обранця Людмила зустріла, коли навчалась на третьому курсі. Він – курсант військового училища. Спільні дискотеки військових з університетськими були традицією, після таких спільних танців чимало молодих лейтенантів їхали за розподіленням у повному бойовому спорядженні – з дружинами. Олексій любив Людмилу і відразу, після випуску, представив батькам свою наречену. Усе б нічого, але батько генерал, а надто мати – генеральша, любов’ю до невістки не прикипіли, навпаки, при першій-ліпшій нагоді нагадували, де чиє місце...
Молодий чоловік бачив цю відверту неприязнь і, аби уникнути ще більших непорозумінь, попросився у Забайкальський військовий округ. Мати, звісно, ридала, батько сопів, але відпустили. То були найкращі роки в їхньому житті. У далекій і доволі важкій кліматичній стороні у них народився первісток, там вони були щасливими. Василькові рік був, коли Олексія негайно, звісно, що за проханням батька, повернули додому, мовляв, мати у тяжкому стані.
Свекруха і свекор раділи поверненню дітей, а ще більше – малому онучаті. Та радість та була недовгою. Людмила знову чекала дитину, і вже тут свекруха відверто показала свою ненависть. Олексій весь час у відрядженнях, а Людмила під одним дахом із людьми, які її ненавиділи. Свекруха ганьбила її на чому світ стояв, погрожувала, коли та не зробить аборт, розвести її з Олексієм. Синові теж встигала вносити у вуха, яка його дружина і неряха, і невдаха, і ладна тільки дітей наводити, а на майбутнє чоловіка їй начхати. Молодий чоловік почав і собі робити зауваження Людмилі: то комірець недопрала, то сорочку не так випрасувала.
Вагітність була складною, Людмила стала бліда, перестала користуватись косметикою, і, зрештою, Олексій почав до неї холонути. Спробувала поскаржитись батькам, мовляв, приїду жити з дітьми додому, але ті й слухати не хотіли – маєш бути з чоловіком, а діти – з батьком.
А тут свекруха сказала як відрізала: “Завтра йдеш на аборт, я про все домовилась. Зроблять міні-пологи – і забудь про нас”. – “Гріх це, мамо”, – спробувала втямити свекрусі, а та в свою чергу: “Гріх – це ти, гріх паскудити моєму синові життя...” Людмила ніч не спала, в їхній з Олексієм кімнаті вона вже місяць жила сама, чоловік перестав приходити ночувати. Лежала тихенько, слухала, як сопе малий Василько, і невпинно просила Божу Матір допомогти їй. Молилась, не знаючи жодної молитви, і, зрештою, вирішила...
Потрійне щастя
Вранці наступного дня Людмила сказала свекрусі, що відведе Василька в дитсадок, трохи заспокоїться і налаштується до лікарні. Та погодилась, і Людмила, взявши сина за руку, з невеличким пакетом, де були тільки документи і гроші, пішла куди очі дивляться. На авто-станції сіла в перший-ліпший автобус.
Нещасні приїхали в монастир, попросились переночувати, а вранці Людмила розповіла ігумені свою історію. Потім стала на коліна і, заливаючись сльозами, просила їх не проганяти. Через кілька днів вона відправила листи батькам і свекрам, щоб не хвилювались і не шукали їх, що влаштувались у добрих людей, а назад уже не повернуться.
Пізніше на світ з’явились Миколка і Ксенія. Усі троє діток сільську школу закінчили, потім Василько в семінарію пішов, одружився, в академії зараз навчається. За ним слідом до семінарії і близнята вступили – так усі до одного отця і притулились – до Бога, бо з рідним, жартує Людмила, «накладочка» вийшла.
– Тож, дивись, Світланко, закінчила свою розповідь Людмила, – в житті, як на довгій ниві, головне – з правильної стежини не зійди і не піддатися тому, що є суєта суєт, тоді тільки щаслива будеш. А за свекруху молись. Не думає, що чинить, і головне – прости її, аби Господь її простив...
Людмила попрощалась і пішла до дітей, вони радісно почали обіймати матусю, і так усі разом побрели в трапезну. А ми дивились услід щасливій жінці, і її святій трійці...
Світлана Тараканова
Коментарів поки що немає.