За бортом

Віл-позитивні черкащани стають суспільними вигнанцями через розголошення лікарями їхнього діагнозу

На Чер­ка­щи­ні на­ра­хо­ву­єть­ся близь­ко 3,5 ти­ся­чі віл-ін­фі­ко­ва­них лю­дей. Із них – 30% зіш­тов­ху­ють­ся з роз­го­ло­шен­ням та­єм­ни­ці їхньо­го ста­ту­су. У біль­шос­ті ви­пад­ків віл-по­зи­тив­ні чер­ка­ща­ни ста­ють жер­тва­ми неп­ро­фе­сій­нос­ті лі­ка­рів, які, згід­но зі стат­тею 132 Кри­мі­наль­но­го ко­дек­су Ук­ра­ї­ни, не ма­ють пра­ва роз­го­ло­шу­ва­ти зах­во­рю­ван­ня сво­їх па­ці­єн­тів ін­шим осо­бам.

 

Зне­до­ле­ні

Ма­лень­кій По­лін­ці ще тіль­ки рік і мі­сяць. Во­на ча­рів­но пос­мі­ха­єть­ся, гра­ю­чись сво­єю улюб­ле­ною си­ньою кі­шеч­кою. Дів­чин­ка вже чіт­ко про­мов­ляє «ма­ма», знає іще 17 слів, але сло­ва лам­па і па­па ще плу­тає.

– Ба­чи­ла б та­та час­ті­ше, мо­же, і не плу­та­ла, – зіт­хає ма­ма Ма­ри­на.

Чо­ло­вік по­ки­нув її з ди­ти­ною піс­ля то­го, як діз­нав­ся, що Ма­ри­на на­ро­ди­ла віл-ін­фі­ко­ва­ну ди­ти­ну. По­лін­ка хво­роб­ли­ва, то­му ма­ма не від­да­ва­ти­ме її до ди­тя­чо­го са­доч­ка. Та най­біль­ше ма­му Ма­ри­ну гри­зе те, що до­неч­ка мог­ла б на­ро­ди­ти­ся здо­ро­вою – і то­ді б не по­ки­нув їх та­то. У то­му, що ста­ло­ся, зви­ну­ва­чує ли­ше чер­кась­ких лі­ка­рів, які поз­ба­ви­ли По­лін­ку шан­су бу­ти та­кою, як усі. Тру­сить­ся над ма­лою, по­міт­но пе­ре­жи­ва­ю­чи: не­о­бе­реж­ний крок кош­ту­ва­ти­ме жит­тя.

Як і 80% віл-ін­фі­ко­ва­них жі­нок, Ма­ри­на діз­на­ла­ся про свій ста­тус уже під час ва­гіт­нос­ті. «Я ва­гіт­на – я віл-ін­фі­ко­ва­на. Що бу­де з ди­ти­ною? Як жи­ти да­лі са­мій?» – по­діб­ні пи­тан­ня не да­ва­ли спо­кою. Жін­ка шу­ка­ла під­трим­ку в лі­ка­ря-гі­не­ко­ло­га по­ло­го­во­го бу­дин­ку – як у ав­то­ри­тет­но­го фа­хів­ця. Від во­лон­те­рів діз­на­ла­ся, що єди­ним шан­сом на­ро­ди­ти здо­ро­ву ди­ти­ну є ке­са­рів роз­тин, а єди­ним шан­сом устиг­ну­ти її ви­хо­ва­ти є при­йом від­по­від­ної те­ра­пії. В очах Ма­ри­ни за­жев­рі­ла на­дія, чо­ло­вік припинив кар­та­ти се­бе за те, що за­ра­зив дру­жи­ну не­ду­гою, яку при­віз із ку­рор­ту. Од­нак ме­то­ди­ку, виз­на­ну лі­ка­ря­ми всьо­го сві­ту, не виз­нає чер­кась­кий ме­дик. Він від­мов­ляє жін­ку від те­ра­пії та ке­са­ре­во­го роз­ти­ну, не за­ли­шає жод­но­го шан­су ди­ти­ні на­ро­ди­ти­ся здо­ро­вою. Чо­му – Ма­ри­ні не зро­зу­мі­ло й до­сі.

– Як по­ду­маю, яке ко­рот­ке жит­тя я да­ла сво­їй ди­ти­ні, не­на­вид­жу се­бе, – за­кін­чує роз­мо­ву во­на.

 

Зне­си­ле­ні

Чер­ка­щан­ка Ок­са­на ще тіль­ки зби­ра­єть­ся на­род­жу­ва­ти. Од­нак, пот­ра­пив­ши на при­йом до то­го ж лі­ка­ря, який об­слу­го­ву­вав Ма­ри­ну, вже зіш­тов­хну­ла­ся з не­ро­зу­мін­ням. Май­бут­ній ма­мі вже дав­но за трид­цять. Різ­ни­ця між стар­шою ди­ти­ною та май­бу­тньою – двад­цять ро­ків. Чо­ло­вік ду­же бо­ліс­но пе­ре­жив но­ви­ну про те, що дру­жи­на віл-ін­фі­ко­ва­на – він ви­я­вив­ся ціл­ком здо­ро­вим, а то­му, пог­ро­жу­ю­чи жін­ці  роз­лу­чен­ням, ви­ма­гав три­ма­ти все у най­су­во­рі­шій та­єм­ни­ці. Щоб, бу­ва, не по­нес­ли­ся міс­том чут­ки, що во­на йо­му зра­ди­ла.

Ма­ри­ні най­мен­ше тре­ба бу­ло, щоб про її ста­тус хтось діз­нав­ся, од­нак ме­дик по­ру­шив лі­карсь­ку та­єм­ни­цю. Жін­ка пору-шила пи­тан­ня на те­ле­ба­чен­ні, звер­ну­ла­ся у від­по­від­ні ін­стан­ції із за­хис­ту прав лю­дей, що жи­вуть із ВІЛ, пос­кар­жи­ла­ся го­лов­но­му лі­ка­рю, од­нак усе, чо­го во­на до­ся­гла – це від­мо­ва від неї лі­ка­ря.

За­раз жін­ка у по­шу­ках ме­ди­ка, який зро­бить їй ке­са­рів роз­тин. Щоб за­хис­ти­ти свою ди­ти­ну, во­на пі­де на будь-які ра­ди­каль­ні ме­то­ди, проте до су­ду не звер­та­ти­меть­ся – і так уже над­то ба­га­то лю­дей знає про її хво­ро­бу. Чо­ло­ві­ка втра­ти­ти не хо­четь­ся.

 

Зне­ві­ре­ні

23-річ­на Лі­да зма­леч­ку мрі­я­ла ста­ти вчи­тель­кою. Всту­пи­ла до уні­вер­си­те­ту за пе­да­го­гіч­ним нап­ря­мом, за­кін­чи­ла йо­го з чер­во­ним дип­ло­мом. Во­на ви­різ­ня­ла­ся з-по­між од­но­літ­ків тим, що ус­ві­дом­лю­ва­ла своє зав­дан­ня – сі­я­ти в ди­тя­чих ду­шах світ­ле і віч­не, то­ді як по те­ле­ві­зо­ру та нав­ко­ло во­ни ба­чать ли­ше зло. Дів­чи­на зро­ду ци­гар­ки до рук не бра­ла, спир­тним не злов­жи­ва­ла, на пи­тан­ня про ви­пад­ко­ві ста­те­ві зв'яз­ки чи нар­ко­ти­ки їй уза­га­лі нез­руч­но від­по­ві­да­ти: «Я ж учи­тель­ка. Як я мо­жу?»  За­зир­нув­ши їй у вічі, чо­мусь хо­четь­ся ві­ри­ти.

Про­те її су­сі­ди та ко­ле­ги Лі­ді уже не до­ві­ря­ють. У неї вза­га­лі вже не­має ко­лег.

– Ні­ко­ли не ду­ма­ла, що зі шко­ли ме­не звіль­нять че­рез те, що лі­кар не вміє три­ма­ти язик за зу­ба­ми, – не при­хо­ву­ю­чи сліз, го­во­рить Лі­да, уже ко­лиш­ня вчи­тель­ка.

По­ки не­ві­до­мим був ста­тус Лі­ди, до неї ста­ви­ли­ся як до зви­чай­ної па­ці­єн­тки. Ко­ли про хво­ро­бу жін­ки діз­на­ла­ся її лі­кар­ка, во­на від­мо­ви­ла­ся від та­кої па­ці­єн­тки, при цьо­му зіп­су­вав­ши їй усе по­даль­ше жит­тя. Ме­дик ско­рис­та­ла­ся тим, що дів­чи­на про­пи­са­на за од­ні­єю ад­ре­сою, а фак­тич­но мешка­ла за ін­шою, на під­ста­ві чо­го й об­слу­го­ву­ва­ла­ся са­ме в цій лі­кар­ні.

– Не по­лі­нувала­ся пі­ти до ме­не у під­'їзд, аби зібра­ти під­пи­си се­ред су­сі­дів, бу­цім­то я там не жи­ву, а тим, хто від­мов­ляв­ся, охо­че роз­ка­зу­ва­ла мою та­єм­ни­цю, – роз­по­ві­дає Лі­дія.

Ко­ли нас­туп­но­го ра­зу хво­ра зус­трі­ла лі­кар­ку у ко­ри­до­рі лі­кар­ні, по­чу­ла на свою ад­ре­су: «Ти, бом­жи­хо спі­доз­на, чо­го тут шастаєш?!»

 Мо­же­те со­бі уя­ви­ти, що та­ке діль­ни­ця, чер­га бі­ля ка­бі­не­ту діль­нич­но­го те­ра­пев­та – це лю­ди, що як мі­ні­мум жи­вуть в од­но­му ра­йо­ні. Звіс­тка про ста­тус Лі­ди швид­ко до­ко­ти­ла­ся до шко­ли. І, ко­ли нас­туп­но­го дня во­на прий­шла на ро­бо­ту, по­чу­ла, що звіль­не­на.

Про те, що звіль­нен­ня пов­'я­за­не зі ста­ту­сом Лі­ди, ди­рек­тор зіз­на­єть­ся ли­ше у при­ват­ній роз­мо­ві і по­год­жу­єть­ся, що мо­ло­да жін­ка – гар­ний спе­ці­а­ліст, од­нак їй не міс­це у шко­лі. І це поп­ри те, що віл-ін­фі­ко­ва­ним за за­ко­ном доз­во­ля­єть­ся пра­цю­ва­ти в усіх сфе­рах на­род­но­го гос­по­дарс­тва – ос­ві­ті, ме­ди­ци­ні, зак­ла­дах гро­мадсь­ко­го хар­чу­ван­ня...

Стій­ка по­зи­ція

– У Чер­ка­сах із роз­го­ло­шен­ням та­єм­ни­ці віл-ін­фі­ко­ва­них усе не так, як хо­ті­ло­ся б, – кон­ста­тує  Сні­жа­на Бар­дась, ме­нед­жер зі зв'яз­ків із гро­мадсь­кіс­тю ме­ре­жі ЛЖВ. – Та­єм­ни­цю роз­го­ло­шу­ють зде­біль­шо­го мед­пра­ців­ни­ки. Крім то­го, на при­йо­мі у пси­хо­ло­га, який зай­ма­єть­ся віл-ін­фі­ко­ва­ни­ми, па­ці­єнт мо­же  зус­трі­ти­ся із людь­ми, які не зі зла уве­че­рі за ча­єм об­го­во­рять: «А зна­є­те, ко­го я сьо­год­ні ба­чи­ла? Та­неч­ку. Бід­на, не­щас­на Та­неч­ка, зах­во­рі­ла на СНІД».

У ме­ре­жі ЛЖВ зга­ду­ють мо­то­рош­ну іс­то­рію про те, як у од­но­го з лі­ка­рів у ка­бі­не­ті на сті­ні кра­су­вав­ся спи­со­чок із віл-ін­фі­ко­ва­ни­ми жін­ка­ми, які пе­ре­бу­ва­ють у ньо­го на діль­ни­ці. Тож кож­на па­ці­єн­тка мо­же по­шу­ка­ти в ньо­му сво­їх зна­йо­мих. На ме­дич­ній кар­тці прос­тав­ля­ють код, який оз­на­чає ді­аг­ноз лю­ди­ни, в кур­сі яко­го не те  що ко­жен мед­пра­ців­ник, а всі охо­чі пос­ма­ку­ва­ти чу­жим го­рем. Бу­ва­ють і ви­пад­ки, ко­ли на за­галь­ній кар­тці сто­їть на­пис “Віл+СНІД”. Са­мі лі­ка­рі від ко­мен­та­рів від­мов­ля­ють­ся, ад­же за по­діб­ні дії в Ук­ра­ї­ні пе­ред­ба­че­но кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність.

Юлія ФОМІЧОВА

Залишити коментар

Ваше повідомленя