Зо­ло­та риб­ка Ма­рії Ти­хої

Син-нар­ко­ман убив ма­тір за до­зу і по­хо­вав у ха­ті бі­ля по­ро­га

Валентина ВАСИЛЬЧЕНКО

 До­ля на­го­ро­ди­ла Ма­рію вро­дою, та не да­ла щас­тя.  Жін­ка мрі­я­ла про зо­ло­ту риб­ку, яка б здій­сни­ла всі її мрії. Дру­зі по­о­бі­ця­ли по­да­ру­ва­ти Ма­рії ве­ли­кий ак­ва­рі­ум, у яко­му пла­ва­ти­ме ба­га­то зо­ло­тих ри­бок. 20 квіт­ня во­на ма­ла від­зна­чи­ти 53-й день на­род­жен­ня. А 14 квіт­ня син Саш­ко на­ки­нув­ся на ма­тір із мо­лот­ком,  по­хо­вавши труп у ха­ті бі­ля по­ро­га.

Син ме­не вб'є

– Він ме­не вб'є, – пла­ка­ла Ма­рія. – Чує моє сер­це, що не­дов­го за­ли­ши­ло­ся жи­ти. Змію приг­рі­ла бі­ля сер­ця. Ви­ко­ха­ла ма­тін­ка си­ноч­ка со­бі на по­ги­бель.

Ос­тан­нім ча­сом жін­ка час­то скар­жи­ла­ся на стар­шо­го си­на Саш­ка. Во­на взя­ла сло­во зі сво­го дру­га Пет­ра (ім­'я змі­не­но), що той її по­хо­ває. Сло­во Пет­ро дот­ри­мав. Хо­вав свою Ма­рію, ко­ли бі­ля ха­ти кві­ту­ва­в бу­зок. Жін­ка любила кві­ти.

Хі­ба мог­ла Ма­рія на­віть у страш­них снах пе­ред­ба­чи­ти тра­вень 2010 ро­ку, ко­ли мо­ло­дою ко­ли­ха­ла на ру­ках двох си­нів – Саш­ка і Ми­тю (ім­'я змі­не­но)! Ко­ха­ний чо­ло­вік ра­но за­ли­шив її вдо­вою з дво­ма кри­хіт­ни­ми ді­тьми на ру­ках. Жінка пра­цю­ва­ла за­ві­ду­ю­чою ре­ві­зій­ним від­ді­лом обл­спо­жив­спіл­ки, три­ма­ла гос­по­дарс­тво. Отож си­ни ні­ко­ли не бі­ду­ва­ли. Одя­га­ла ді­тей не гір­ше, як у лю­дей.

Та дер­жа­ву тряс­ло від по­лі­тич­них ка­так­ліз­мів. Роз­ва­ли­ла­ся сов­де­пія. Лю­ди ви­жи­ва­ли, як мог­ли: хто в най­ми по­дав­ся по сві­тах, хто на за­ро­біт­ки.

Дру­го­го чо­ло­ві­ка Ма­рії у ша­ле­но­му ви­хо­рі зак­ру­ти­ло ко­хан­ня до мо­лод­шої на 20 ро­ків дів­чи­ни. Він по­ки­нув сім­'ю, щоб одру-жити­ся з юною ко­хан­кою.

Ма­рії тре­ба бу­ло під­ні­ма­ти на но­ги си­нів. Оскільки во­на смач­но го­ту­ва­ла,  ви­рі­ши­ла на цьо­му за­роб­ля­ти.  Коп­ти­ла ку­рей, пек­ла кров­'ян­ку, до­маш­ню ков­ба­су. Бі­ля ха­ти пле­ка­ла зе­лень, якою та­кож тор­гу­ва­ла на Цен­траль­но­му ринку. У се­лі в бать­ків дог­ля­да­ла гек­тар го­ро­ду, а кар­топ­лю спро­ду­ва­ла по­куп­цям із Кри­му.

Із Пет­ром Ма­рія поз­на­йо­ми­ла­ся, ко­ли той при­ї­хав за­ку-повува­ти кар­топ­лю. На вро­ду Ма­рії за­див­ля­ли­ся чо­ло­ві­ки. А їй бу­ло ні­ко­ли ро­ма­ни кру­ти­ти, над­то ба­га­то зва­ли­ла на жі­но­чі пле­чі – біз­нес, тур­бо­ту про ста­рень­ких бать­ків і двох си­нів-трут­нів, дог­ля­да­ла го­род, ма­ла дві ха­ти три­ма­ти в по­ряд­ку – влас­ну в Чер­ка­сах і бать­ківсь­ку в се­лі. Отак за  ро­бо­тою жін­ка зна­хо­ди­ла со­бі дру­зів.

Ве­ли­ких стат­ків Марія не на­жи­ла, але й не бі­ду­ва­ла. Ку­пи­ла на­віть «пи­ріж­ка», щоб лег­ше бу­ло на ба­зар то­вар дос­тав­ля­ти. На Цен­траль­но­му рин­ку Ма­рію зна­ють усі тор­гов­ці, і не за ку­лі­нар­ні здіб­нос­ті. Лю­дей при­ваб­лю­ва­ла ве­се­ла вда­ча жін­ки, вона лю­би­ла по­жар­ту­ва­ти, доб­рим сло­вом під­три­му­ва­ла в го­рі. Зна­йо­мі мог­ли сподівати­ся і на під­трим­ку са­мої Ма­рії. Вона не раз ви­ру­ча­ла в скру­ті, по­зи­ча­ю­чи гро­ші.

Зна­ли і про Ма­рі­ї­ну бі­ду – стар­ший син Саш­ко дав­но міц­но си­дів на гол­ці, ви­ма­гав у ма­те­рі гро­ші і не­щад­но бив її. Чо­ло­вікові був 31 рік, міг уже й ма­тір про­го­ду­ва­ти, але не брав­ся й за хо­лод­ну во­ду. Звик, що ма­ти го­дує, одя­гає, дає гро­ші на нар­ко­ту, не ро­зу­мів сло­ва «не­ма». Роз­мо­ва з ма­тір­'ю по­чи­на­ла­ся з ви­мо­ги: «Дай!» І Ма­рія да­ва­ла, тер­плячи  по­бої си­на.

Мен­шо­му Дмит­ру бу­ло 29 ро­ків. Він одружив­ся. І вдвох із мо­ло­дою дру­жи­ною вони кай­фу­ва­ли від нар­ко­ти. Тур­бо­ти про мо­ло­ду сім­'ю  Ма­рія та­кож зва­ли­ла на свої пле­чі. Во­на ви­най­ма­ла мо­ло­дя­там жит­ло.

Чо­тир­ма уда­ра­ми мо­лот­ка син роз­тро­щив ма­те­рі го­ло­ву

У квіт­ні цьо­го ро­ку дру­зі все час­ті­ше ба­чи­ли зап­ла­ка­ні очі Ма­рії. Саш­ко так дош­ку­ляв ма­те­рі, що во­на во­лі­ла втек­ти світ за очі з до­му, аби спе­ка­ти­ся нар­ко­ма­на.

– Де ж за­ба­ри­ла­ся моя зо­ло­та риб­ка, в якої б я поп­ро­си­ла бо­дай крих­ти щас­тя? – пов­то­рю­ва­ла дру­зям Ма­рія.

Як­раз 20 квіт­ня ма­ли від­зна­ча­ти день на­род­жен­ня жін­ки, їй би ви­пов­ни­ло­ся 53 ро­ки. І дру­зі ви­рі­ши­ли по­да­ру­ва­ти іме­нин­ни­ці ве­ли­кий ак­ва­рі­ум, в яко­му б пла­ва­ло ба­га­то зо­ло­тих ри­бок. Во­ни від­во­лі­ка­ли б гос­по­ди­ню від ли­хих ду­мок, а в ха­ті ство­рю­ва­ли б за­ти­шок, при­нес­ли в дім, який руй­ну­ва­ла нар­ко­та, каз­ку. З Ма­рі­єю об­го­во­ри­ли всі де­та­лі нез­вич­но­го по­да­рун­ка, роз­мі­ри ак­ва­рі­у­ма, ви­ди ри­бок. При­я­те­лям ду­же хо­ті­ло­ся від­дя­чи­ти жінці за її доб­ро­ту і щи­ре сер­це.

Отак і жи­ла ос­тан­ні дні сво­го жит­тя Ма­рія – з болем у сер­ці за об­ра­зи си­на-нар­ко­ма­на, тер­пі­ла йо­го зну­щан­ня та по­бої, і світ­лою мрі­єю про по­да­ру­нок до дня народження – ве­ли­кий ак­ва­рі­ум із зо­ло­тою риб­кою.

14 квіт­ня во­на по­ї­ха­ла в Но­во­мир­го­род на про­во­ди. Від­ві­да­ла  мо­гил­ку стар­шо­го  бра­та. Із со­бою взя­ла Саш­ка. Дмит­ро за­ли­шив­ся вдо­ма, прий­шов до ха­ти  ма­те­рі. Він кру­тив са­ло че­рез м'я­со­руб­ку, го­ту­вав кров­'ян­ку до ви­пі­кан­ня.

Саш­ко кіль­ка ра­зів те­ле­фо­ну­вав по мо­біль­но­му бра­то­ві й ди­ву­вав­ся, чо­го той зат­ри­му­єть­ся в ма­те­ринсь­кій осе­лі.

– Чо­го ти си­диш у нас? Іди до се­бе на квар­ти­ру! За­би­рай­ся геть! – нер­ву­вав­ся Саш­ко, пе­ре­хо­дя­чи на крик.

Брат був ци­ніч­ною і бру­таль­ною лю­ди­ною. То­му Дмит­ра не зди­ву­ва­ла та­ка свер­бляч­ка в Саш­ка, що той на­ма­гав­ся спе­ка­ти­ся рід­но­го бра­та. Між тим Саш­ко уже на­мі­тив ли­хе. Він на­ма­гав­ся швид­ше поз­бу­ти­ся не­ба­жа­них свід­ків.

Ма­рія по­вер­ну­ла­ся до Чер­ка­с і за­те­ле­фо­ну­ва­ла Пет­ру. Во­на скар­жи­ла­ся, що за­гу­би­ла од­ну зо­ло­ту се­реж­ку.

– Ні­чо­го страш­но­го, но­ві по­да­рую, – зас­по­ко­ю­вав Пет­ро жін­ку. – Не хви­люй­ся, від­по­чи­вай із до­ро­ги. Зав­тра при­ї­деш у се­ло, бу­де­мо са­ди­ти кар­топ­лю.  

Саш­ко вхо­пив мо­лот­ка, під­ско­чив по­за­ду до ма­те­рі і чо­тир­ма уда­ра­ми роз­тро­щив  їй го­ло­ву. Не­щас­на хри­пі­ла в аго­нії. Син, не­мов вовк, ки­нув­ся до ко­на­ю­чої, вхо­пив її за шию і за­ду­шив. Він зір­вав із ву­ха ма­те­рі од­ну зо­ло­ту се­реж­ку і про­жо­гом вис­ко­чив із ха­ти. Син по­біг у нар­коп­ри­тон ку­пу­ва­ти зіл­ля.

По­вер­нув­ся до­до­му вве­че­рі 16 квіт­ня. У ко­ри­до­рі здер із під­ло­ги лі­но­ле­ум, ві­дір­вав дош­ки, при­ніс ло­па­ту й по­чав у ха­ті ко­па­ти мо­ги­лу ма­те­рі. Пок­лав труп го­ло­вою до по­ро­га.

Піс­ля жах­ли­во­го  по­хо­ван­ня вбив­ця все ста­ран­но приб­рав, зни­щу­ю­чи слі­ди кро­ві. Свід­ки ствер­джу­ють, що ті­єї но­чі він був не сам у ха­ті. Лю­ди ба­чи­ли йо­го опів­но­чі на под­вір­'ї од­ні­єї зі шкіл, яка розташована поб­ли­зу осе­лі ма­те­рі. По­руч сто­я­ли дві жін­ки. Усі троє нес­ли важ­кі клун­ки. Син-нар­ко­ман тяг­нув із ха­ти і роз­про­ду­вав ма­те­ри­не доб­ро.

СТРАШНА ПРАВДА

Мі­лі­ція шу­ка­ла  зник­лу ма­тір, а си­ни за­пев­ня­ли, що во­на – по­вія

15 квіт­ня Ма­рія не при­ї­ха­ла в се­ло. Пет­ро зах­ви­лю­вав­ся. Во­ни до­мов­ля­ли­ся про важ­ли­ву спра­ву – сад­жа­ти кар­топ­лю. А жін­ка  без­від­по­ві­даль­ною не бу­ла, сло­ва три­ма­ла, пра­цю­ва­ла за трьох.

Мо­біль­ний  Ма­рії мов­чав. Згодом від­по­вів Саш­ко. Чо­ло­вік ска­зав, що за­раз перебуває не вдо­ма, він не знає, ку­ди по­ді­ла­ся ма­ти. 16 квіт­ня мо­біль­ний те­ле­фон Ма­рії від­по­вів, що абонент перебуває по­за зо­ною до­сяж­нос­ті. Йо­го заб­рав і вимкнув Саш­ко.

17 квіт­ня кіль­ка тор­гов­ців із рин­ку взя­ли Саш­ка і піш­ли в Сос­нівсь­кий рай­від­діл мі­лі­ції із за­я­вою про зник­нен­ня Ма­рії Ти­хої. Пра­во­-о­хо­рон­ці від­ра­зу з'я­ви­ли­ся в ха­ті, ог­ля­ну­ли кім­на­ти. Але жо­ден не на­ва­жив­ся під­ня­ти з під­ло­ги бо­дай ган­чір­ку. Мож­ли­во, то­ді б і ви­я­ви­ли жах­ли­ве по­хо­ван­ня.

Ми­на­ли тиж­ні. Ма­рія не ози­ва­ла­ся. А Саш­ко взяв­ся спро­ду­ва­ти все  май­но. По­чав із про­да­жу ав­то­мо­бі­ля, а за­кін­чив ста­рим ір­жа­вим брух­том. На­віть ста­рень­ка га­зо­ва пли­та піш­ла на про­даж за до­зу нар­ко­ти.

– Так, Мить­ку, про­да­є­мо все і роз­бі­га­ємося хто куди, – го­во­рив Саш­ко бра­то­ві. Слаб­ко­ду­хий  Дмит­ро мов­чав.

На чер­зі сто­я­ли ве­ли­кі тор­ги – син на­ки­нув оком на ма­те­ринсь­ку ха­ту і од­но­кім­нат­ну квар­ти­ру.

Пра­во­о­хо­рон­ці до­пи­ту­ва­ли си­нів, ку­ди б мог­ла по­ді­ти­ся ма­ти? А си­ни друж­но від­по­ві­да­ли, що їх ма­ти – по­вія, отож десь за­ві­я­ла­ся на тра­су за­роб­ля­ти гро­ші. 

Двоє здо­ро­вих чо­ло­ві­ків за вік не за­ро­би­ли й ко­пій­ки. Во­ни звик­ли бра­ти гро­ші в ма­те­рі. Си­ни ци­ніч­но об­брі­ху­ва­ли нень­ку, уже мер­тву. В їх ду­шах, от­ру­є­них нар­ко­ти­ка­ми, не за­ли­ши­ло­ся ні­чо­го свя­то­го.

Тор­гов­ці з ба­за­ру те­ле­фо­ну­ва­ли в Сос­нівсь­кий рай­від­діл мі­лі­ції, роз­по­ві­да­ли, як Саш­ко бив ма­тір, а во­на жа­лі­ла­ся, що син її вб'є. Опе­ра­тив­ни­ки з кри­мі­наль­но­го роз­шу­ку від­по­ві­да­ли, що не мо­жуть бу­ти нянь­кою ні Ма­рії, ні будь-якій жін­ці, яка ви­рі­ши­ла пі­ти з до­му роз­ва­жи­ти­ся.

Пет­ро­ві ж Ма­рія при­вид­жу­ва­ла­ся  щод­ня. То прис­нить­ся за­жу­ре­ною, пла­че і пи­тає, чо­му чо­ло­вік не по­хо­ває її, як обі­цяв? То Пет­ро зай­де в ха­ту се­ред дня, а за сто­лом си­дить Ма­рія, прос­тя­гає до ньо­го ру­ки. Чо­ло­вік ки­неть­ся на­зус­тріч, а ма­ра роз­та­не.

Якось він ішов по ву­ли­ці в Чер­ка­сах  і по­пе­ре­ду по­ба­чив Ма­рію. Во­на ози­ра­ла­ся, ма­ха­ла ру­кою, кли­ка­ла за со­бою.

– Ма­ріє, Ма­ріє! Ку­ди так пос­пі­ша­єш?! Зу­пи­ни­ся, роз­ка­жеш, де ці дні бу­ла! – гу­кав чо­ло­вік. Нав­кру­ги ози­ра­ли­ся лю­ди. Але Ма­рія не зу­пи­ня­ла­ся. Він по­біг чим­дуж­, дог­нав жін­ку, по­вер­нув об­лич­чям до се­бе і попросив ви­ба­чення. То бу­ла не Ма­рія.

Чо­ло­вік зро­зу­мів, що з Ма­рі­єю тра­пи­ло­ся ли­хе, а ду­ша по­кій­ни­ці ту­жить, бо тіло не по­хо­ва­не за хрис­ти­янсь­ким зви­ча­єм. Зму­че­ний що­ден­ни­ми ви­дін­ня­ми зник­лої жін­ки, Пет­ро пі­шов в об­лас­не уп­рав­лін­ня бо­роть­би з ор­га­ні­зо­ва­ною зло­чин­ніс­тю. 14 трав­ня він при­ніс туди за­я­ву про зник­нен­ня жін­ки 14 квіт­ня. Пет­ра прий­ня­ли, вис­лу­ха­ли, ска­за­ли, що за справу візьметься мо­ло­дий лей­те­нант. А 15 трав­ня в ха­ті Ма­рії Ти­хої роз­ко­па­ли жах­ли­ву мо­ги­лу, вий­ня­ли труп. І Саш­ко роз­по­ві­дав лей­те­нан­то­ві УБО­Зу, як він уби­вав свою ма­тір.

Лей­те­нант ска­зав Пет­ро­ві, що Олек­сандр – ви­ро­док, який не зу­пи­нить­ся ні пе­ред чим, аби за­до­воль­ни­ти свої ба­жан­ня. Як­би не за­а­реш­ту­ва­ли, він би про­дов­жу­вав уби­ва­ти лю­дей. Нас­туп­ним мав ста­ти йо­го мен­ший брат, ко­ли спра­ва дій­шла б до про­да­жу жит­ла. Олек­сандр не звик ні з ким ді­ли­ти­ся.

Ни­ні Олек­сандр че­кає на суд у Чер­кась­ко­му СІ­ЗО. Тор­гов­ці на ба­за­рі з обу­рен­ням роз­по­ві­да­ють, що той те­ле­фо­нує з в'яз­ни­ці до мен­шо­го бра­та, те­ро­ри­зує йо­го, ви­ма­га­ю­чи про­да­ти од­но­кім­нат­ну квар­ти­ру. Ні­бито Саш­ко го­во­рить, що за 14 ти­сяч до­ла­рів він мо­же ку­пи­ти со­бі мі­ні­маль­ний строк по­ка­ран­ня і швид­ко вий­ти на во­лю. Обу­ре­ні лю­ди зби­ра­ють­ся прий­ти на суд  і да­ти свід­чен­ня, аби вбив­ця ма­те­рі от­ри­мав зас­лу­же­ну ка­ру.

Залишити коментар

Ваше повідомленя